На площі й сусідніх вулицях зупиняється транспорт… Після цього виступу мільйони людей вбачатимуть у піснях Володимира Івасюка вираження своїх почуттів. Тепер, на віддалі часу, можна і треба сказати, що ці твори, без перебільшення, розбудили приспану всілякими заборонами українську націю. Прем’єра пісень відбулася в програмі «Камертон доброго настрою». Солісткою була молода вчителька музики Олена Кузнєцова, яка володіла гарним сопрано.
«Червона рута» і «Водограй» були написані Володею при мені, — згадує той час Олена Кузнєцова. — Він часто приходив до мене і радився, як краще подати мелодію чи де зробити наголос. Може, нині це і не зовсім скромно говорити про те, але я тоді була певним поштовхом та «емоційним двигунчиком» для Володі. Особливо це стосується «Водограю». Від цих пісень віяло новизною, мелодійністю і задушевністю. Якщо до цього додати ще й юнацьку поезію серця, то хотілося виплеснути створене з глибини душі. Запис робили наполегливо і скрупульозно. У Чернівецьку телестудію Володя запросив популярний на той час оркестр ансамблю «Карпати» Валерія Громцева. Я ж співала у дуеті з Івасюком. Спочатку прискіпливий і вимогливий звукооператор Василь Стріхович записав оркестр, потім мали накладатися голоси. Рівень техніки і студійне оснащення на той час були надто примітивними. А які були мікрофони? Музиканти називали їх матюкальниками»…
В єдиному пориві автор, оркестр і виконавці хотіли, щоб пісні несли кришталеву чистоту. Ми з Володею зробили 12 дублів. «Червона рута» була складнішою, «Водограй» співалося легше. У кінці серпня 1970 року записи було завершено.
Свято Івасюкового генія (автор музики та віршів обох пісень) відбулося 13 вересня 1970 року. В цей день Чернівецька телестудія вийшла у прямій трансляції з головної площі буковинської столиці на Україну з передачею «Камертон доброго настрою». На велике щастя, той запис зберігся у фондах телебачення. Що робилося, коли ми заспівали з Володею Івасюком! Як потім виявилося, усі ті, хто був присутній на Театральній площі Чернівців, а також усі телеглядачі цієї передачі стали очевидцями народження рідкісного таланту тоді 21–річного хлопця. І нині по праву і цілком заслужено «Червона рута» і «Водограй» є одними із найкращих пісень ХХ століття. До речі, у той незабутній день вісімнадцятирічний Назарій Яремчук співав «Незрівнянний світ краси» Левка Дутковського і Анатолія Фартушняка у супроводі вижницької «Смерічки».
«Мені «Водограй» більше до вподоби, ніж «Червона рута», — через неординарність в оркестровках, мелодиці, психології подання музики, — визнавав Василь Стріхович. — Мій запис «Червоної рути» у Чернівцях 1970 року відрізняється від того, який звучав на «Пісні–71». Юрій Силантьєв, який з особливою теплотою ставився до Володі, вніс свої «корективи», і в деяких моментах твір втратив свій колорит. Хоч на перший погляд воно не особливо відчувалося. Пісню полюбили повсюди. Та й співали її три легені–красені — Василь Зінкевич, Назарій Яремчук і Володя Івасюк Володимир Івасюк. Цікавим був телезапис «Водограю» на Центральному телебаченні для популярного на той час Всесоюзного телефестивалю «Пісня–72». Коли прозвучала пісня, співачка ольга воронець схвильовано визнала: «Нада же, как пацанов прінялі! І што у мєня за звук бил такой?..» Ой, різного було. Не раз запитували у Левка Дутковського, Назарія Яремчука, Василя Зінкевича, де робили запис фонограм тої чи іншої пісні. Все ж повсюди визнавали професійність і «качєство».
Моя тодішня мініатюрна кухня чернівецького помешкання справді була діючим музеєм. На ній обговорювала свої перші творчі плани Софія Ротару. Там наспівував для майбутніх записів мелодії Василь Зінкевич, часто «кавували» Левко Дутковський і Назарій Яремчук. Та завжди бажаним гостем був Володя. Ні, він не був, як хтось подумає, таким собі «хлопцем–друзякою». Відчувалась висока культура середовища, де виховувався. Помітний вплив Батька–письменника. Треба було бачити, як ретельно, до нестями, працював він над літературними текстами. Він був замкнутий, заглиблений у свій, особливий внутрішній світ, до якого не пускав нікого. І нікому свою душу не відкривав напоказ. Небагатослівний, якийсь романтичний, часто незбагненний. Безперечно, поруч з нами був геній, але тоді ми ще цього не знали. Івасюк писав, писав, писав…»
Якось Михайло Григорович запитав сина: «Нащо ти пишеш свої композиції? Що вони тобі дають?» Юний композитор відповів батькові: «Кожен мій твір, Татку, породжує у мені болісно–солодкий дрож, який збагачує моє духовне життя. Без нього в душі була б цілковита порожнеча. Той дрож робить серце здатним чинити на світі добро».
«Купання у славі дає можливість бути жорстоким, вибагливим, вередливим, прагматичним. І бути серйозним і відповідальним, що завжди вирізняло Івасюків, — каже молодша сестра Володі, Оксана Івасюк. — У 21 рік слава «Червоної рути» могла затьмарити все. Володя міг більше нічого не написати. Але він зміг дотримуватися відповідальності після популярності. Йому треба було вчитися у консерваторії, відмовитися від медицини і малювання, писання віршів і виконання власних пісень. Композитор не міг бути на всі руки майстром, треба було у чомусь собі відмовити».
Коли Володя вперше виконав свою «Червону руту» по телебаченню, то в медінститут, де він тоді навчався, почали надходити листи від його шанувальників з усього тодішнього радянського союзу. Адреса була простою: «Чернівці, медичний інститут. Студенту Володимиру Івасюку — автору «Червоної рути».
У другій половині 1970–их років Івасюкові почали частенько натякати на московському радіо і телебаченні окремі керівні працівники, що він занадто захоплюється творами українських поетів, а від того захоплення «попахіваєт» українським націоналізмом. І то був непоодинокий випадок.
Роздратований і сердитий Володя тоді сказав Батькові:
“Жайвір не має права співати так, як співає, бо то буде націоналістичний спів. Він мусить розливатися трелями солов’я або цвіріньканням горобця. Це буде справжній інтернаціоналізм. Синиця має каркати, як ворона, а півень крякати, мов качур. Корова має іржати, а кінь вити по–собачому. Тільки таким чином світ наповниться шедеврами і справжньою красою”.
А потім ще додав:
“Французи, італійці, росіяни і всі інші цивілізовані народи співають своїми мовами і їх ніхто не називає націоналістами. Чому це так? А ми, українці, вже з самої колиски стаємо націоналістами, якщо Матері співають нам українські колискові. Тому нас перевиховують в концтаборах. Українець перестає бути націоналістом аж тоді, коли зневажає свою мову, пісню, свої національні традиції, любить усе, крім свого рідного”.
“Звідкіля ти набрався цих ідей, Володю?” — запитав Батько.
“Їх не набираються… Їх пробуджують наші спостереження, висновки виробляються в мозку, якщо він є в нашій голові”, — відповів син Батькові.
Автор: Михайло Маслій, історик української естради
Коментарі