“Полум’яний” четвер перед Великоднем
Ще одна вогняна трагедія у селі Денисові, заснованому на місці спаленого татарами давнього міста, сталася порівняно недавно — 6 квітня 1934 року, саме на Чистий четвер перед Великоднем. Масштабна пожежа охопила тоді велику частину села, як писали тогочасні газети, під час випікання пасок на греко-католицькі свята.
“Вчора пополудні у селі Денисів Тарнопольського повіту в одному з будинків спалахнула пожежа, яка з великою швидкістю поширилася на сусідні будинки і за короткий час охопила значну частину села, знищивши близько 150 будівель. У вогні загинула одна психічно хвора жінка”, – писав про цей випадок Expres Zagłębia.
Як інформувала польська газета, на місце пожежі прибули представники влади на чолі з заступником тернопільського воєводи Гінтовтом-Дзевалтовським, які наказали організувати на місці рятувальну операцію для населення.
“Воєвода розпорядився надати жителям спаленого села матеріальну допомогу та пообіцяв подальшу допомогу у відбудові зруйнованих будівель”, – уточнили тодішні журналісти.
Така турбота тогочасної польської влади про долю погорільців видається доволі лицемірною.
Пожежа перед греко-католицьким Великоднем виникла в часи так званої “пацифікації”, коли на Тернопільщині, як і в інших регіонах Східної Галичини, яка після поразки ЗУНР стала частиною Польщі, жорстоко боролися з усіма проявами українства, зокрема, через закриття і руйнування українських установ та організацій.
Випадкова пожежа чи спосіб “пацифікації”?
Зокрема, менш ніж за чотири роки до цієї вогняної трагедії в селі Денисові, яке на той час було відоме як один з великих осередків національного руху та культурного просвітництва, відбулися каральні заходи з погромами, арештами та побиттям українських активістів.
“В Денисові побито тяжко війта Івана Вареницю, він бореться зі смертю, випускника промислової школи Богдана Блажкевича (сина відомої діячки Іванни Блажкевичевої), Степана Мазепу і багатьох інших. Бито навіть шкільні діти. Населення втікало в очерети і поля. Шкоди величезні. Арештовано багато людей”, – писала у вересні 1930 року газета “Діло”.
За інформацією директора Денисівського краєзнавчого музею Богдана Савака, під час масштабної передвеликодньої пожежі 1934 року, окрім осель місцевих українців, які, начебто, необачно пекли до свята паски, згоріла також будівля Народного дому, яку громада села збудувала щойно у 1925-26 роках і де тоді містилася читальня “Просвіти”.
До речі, саме в Денисові було закладено першу після Львова читальню “Просвіти” – ще у 1874 році. Її фундаторами були місцевий парох Осип Вітошинський та учитель Омелян Бородієвич.
Сподвижники українства в селі
Із греко-католицьким священником Осипом Вітошинським пов’язують значний розвиток національної самосвідомості українців у цьому подільському селі. Він заснував тут духовий оркестр, драматичний гурток, школу диригентів та знаменитий сільський хор, який налічував 150 учасників і в репертуарі якого вперше з’явився національний гімн “Ще не вмерла Україна”.
Щорічно хор села Денисова давав п’ять-шість концертів, успішно гастролюючи в Тернополі, Львові, Станиславові (тепер — Івано-Франківськ), Коломиї та багатьох інших галицьких містах. Схвальні відгуки про виступи сільських аматорів писали не тільки українці Іван Франко та Олександр Барвінський, але й чеський етнограф Францішек Ржегорж.
Цей священик також належав до товариства “Руська Бесіда” та був серед перших, хто зробив внесок на створення наприкінці 19 століття “Руської бурси”, на потреби якої щорічно віддавав урожай із 10 моргів поля. У 1901 році Осип Вітошинський помер, його поховано у Денисові, де у 1992 році на його честь встановлено пам’ятник.
У часи, коли сталася згадана пожежа, серед місцевих селян, які рухали українську справу, особливо вирізнялася донька сподвижника Осипа Вітошинського, місцевого учителя Омеляна Бородієвича – Іванна Блажкевич. Вона, як і батько, була народною вчителькою і активною громадською діячкою, у 1928 році балотувалася до сейму від Української соціалістичної радикальної партії. У 1938 році була жорстоко “пацифікована” — польські жандарми покарали її буками, після чого вона змушена була кілька місяців провести у лічниці Андрея Шептицького. А в березні 1939 року її знову заарештували.
“Арештування п. Блажкевичевої, яка щойно перед кількома тижнями вийшла з лічниці, де лікувалась по відомих подіях у Денисові, викликало в Тернопільщині величезне вражіння”, – писала про арешт відомої діячки газета “Діло”.
Іванна Блажкевич прожила довгий вік, завдяки літературному таланту стала відомою як письменниця та померла в рідному селі 2 березня 1977 року. У Денисові славетній землячці у 1989 році встановлено пам’ятник.
Знамениті події та люди
Як згадувалося на початку, на долю села Денисова випало чимало визначних подій і всі вони так чи інакше були пов’язані з українським визвольним рухом.
Через територію села декілька разів проходили козацькі полки Богдана Хмельницького, а на його полях козаки влаштовували битви з польським військом – найбільша з них відбулася 12 травня 1651 року на переправі через ріку Стрипу та денисівському полі Замости. На вершині гори Замостами, на місці поховання козаків, у 1993 році було відновлено високу козацьку могилу.
У 18-столітті село Денисів було найвіддаленішим населеним пунктом від Карпат, куди заходили опришки-побратими Довбуша. Маєток місцевої пані Домарадзької став об’єктом їхнього нападу. Серед високих понад сторічних дерев досі збереглися рештки цього фільварку — в добудованому та реконструйованому приміщенні тепер міститься геріатричний центр та дільнична поліклініка.
Під час обох світових воєн минулого століття на ріці Стрипі біля Денисова зупинялися фронти. Зокрема, під час Другої світової війни радянські війська через розлив та прибережну трясовину не могли прорвати німецьку оборону від 24 березня до 14 липня 1944 року.
Від жовтня 1943 року до кінця березня 1944 року в Денисові перебував провід Крайового організаційного референта ОУН Західноукраїнських земель під керівництвом Юліана Гуляка “Токара”. На денисівському хуторі Веснівка у серпні 1943 року відбувся Надзвичайний Великий збір ОУН, на якому Романа Шухевича було обрано головою проводу ОУН.
Богдан Скаврон
Коментарі