“У 2012 році ми запустили пілотний проєкт. Я й Ігор були у Румунії, і наші друзі з Молдови просили знайти навчальні іграшки для дітей звідти, бо вдома вони або дуже дорогі, або російською. Так ми й почали, спочатку просто привізши навчальні іграшки з румунського ринку”, — розповідає засновниця EduJoc Вікторія.
Ігор та Вікторія з дітьми
На першому організованому заході зібрали 10 мам і 20 дітей. Останнім роздали 20 навчальних іграшок. В опитуванні після батьки сказали, що такий підхід оцінили. Тоді остаточно сформувалась ідея просувати у Молдові освіту за допомогою гри.
“Це те, що ми досі робимо. Тоді ми думали, що запустимо невеликий проєкт у Молдові й повернемося у Румунію, бо обоє мали там роботу. Але ми не повернулись, ми розвиваємось тут, у Молдові. Бачимо, як ростуть покоління дітей і як вони стають нашими друзями”, — зазначає жінка.
Через півтора року після запуску EduJoc подружжя виграло грант на 5 тисяч євро за найкращий бізнес-план і закупило перше обладнання. Спочатку всі іграшки зберігали вдома у батьків Вікторії, а доставляли їх клієнтам громадським транспортом. Перше куплене устаткування поставили в гаражі у батьків Ігоря.
“Ми збудували фабрику, купили більше техніки й розвивали нашу компанію, яка перетворилась у сімейний бізнес, бо тоді я й Ігор одружились”, — згадує Вікторія.
До бізнесу залучили усіх батьків: зараз хтось керує виробництвом, хтось продає готові іграшки.
“Моя мама два роки тому вийшла на пенсію і залишилась без роботи. Вона інженерка і добре розбирається у логістиці. Відтак, я забрала її в нашу команду. У штаті у нас сім працівників”, — каже засновниця EduJoc.
Першою іграшкою, яку створило подружжя, були пазли з мапою Молдови. Згодом з’явились такі з Україною, Європою, світом.
“Сестра Ігоря добре навчалась у школі, але їй було складно з географією. Через те, що їй подобались пазли, вона попросила Ігоря, бо він інженер, зробили для неї пазл із картою Молдови. Так з’явилась наша перша навчальна іграшка. Зараз ця мапа наш топпродукт і в Молдові, і за кордоном. Тоді зробили карту Європи й Італії, бо в останній велика молдавська діаспора, і люди самі просили нас зробити їм Італію. Також є і мапа світу, бо маємо клієнтів із-за кордону”, — розповідає Вікторія.
Коли Ігор і Вікторія починали цю справу, ніхто у Молдові не розумів концепту соціального бізнесу. Тоді ще існували лише звичайні бізнеси і громадські організації. Закон про соціальний бізнес з’явився у 2018, коли EduJoc вже працював 6 років.
“Тобто ми були офіційно звичайним бізнесом, але від самого початку працювали як соціальний. Це було не заради прибутку”, — каже жінка.
У 2018 році прийняли закон про соціальний бізнес. Тоді EduJoc, як підприємство на якому 80% працівників пенсійного віку, отримав свій офіційний статус соціального. Як пояснює Вікторія, у соціальному бізнесі прибуток відходить на другий план. Головною метою є розв’язання соціальних проблем (наприклад, працевлаштування людей пенсійного віку — ред.).
“По-перше, це брак навчальних іграшок, по-друге – те, що діти багато часу проводять з телефоном, і по-третє – це проблеми у стосунках батьків і дітей. Ми чули від батьків, що часто їм не цікаво гратись зі своїми дітьми, зокрема й через іграшки. Тому ми хотіли допомогти батькам проводити більше часу зі своїми доньками й синами, щоб зробити їхнє дитинство щасливішим”, — розповідає Вікторія.
Водночас, попри те, що закон про соціальний бізнес у Молдові таки прийняли, працює він поки не на користь таких підприємств.
“На папері ми не маємо платити багато податків, але де-факто ми платимо, бо закон ще недоопрацьований до кінця. І працівники податкової не знають, як нам допомогти, коли йдеться про гроші. Чим цей закон допомагає – підприємствам, які наймають на роботу людей з інвалідністю потім повертають частину сплачених ними податків”, — зазначає власниця соціального бізнесу.
Згідно з дослідженнями, у Молдові існує близько кілька десятків соціальних підприємств. Але зареєстровані як такі з них лише 7. Вікторія каже, що уряд не зацікавлений далі працювати над законом про соціальний бізнес. Відтак, власники соціальних підприємств так само не зацікавлені в отриманні офіційного статусу, бо це фактично нічого не змінює.
За словами Вікторії, Італія та Румунія мають гарні приклади успішного розвитку соціального підприємництва. У Німеччині та Іспанії уряд також опікується соціальними бізнесами. Там влада побачила позитивний вплив таких підприємств на суспільство, зокрема через залучення людей, які перебувають у скрутному становищу. Такі соціальні підприємства допомагають розв’язувати проблеми, з якими не може впоратись держава.
Коли Росія розпочала повномасштабну війну, Вікторія та Ігор почали виробляти іграшки для українських дітей з українською символікою, зробили пазли з мапою України, які разом з іншими іграшками безкоштовно роздавали українцям, багато часу проводили з дітьми у центрі для біженців.
“26 лютого 2022 року Ігорю виповнилось 40 років, він скасував усі святкування, взяв коробку з іграшками й поїхав у найбільший центр для біженців, де грався із дітьми весь день. Ми також приймали українців у нас вдома. Але це було більше наше рішення як сім’ї. Як бізнес ми виробляли іграшки та організували для українців різні заходи”, — згадує жінка.
Всього вдома у Вікторії та Ігоря жило двадцять сімей з України. Перша родина складалась з п’яти жінок із п’ятьма дітьми.
“Пізно вночі нам подзвонили й запитали, чи можемо ми прийняти у себе на одну ніч сім’ю українців. Ми приготували ліжка, наші діти — іграшки. Хотілось, щоб люди відчули спокій та відпочили перед дорогою далі. Вийшло так, що всі ці сім’ї залишались у нас на одну-дві ночі. Вони прямували до Польщі, Німеччини, інших країн. Одна жінка із сином навіть залишила у нас у дворі своє авто, бо ми знайшли їм літак до Туреччини, куди вони планували дістатись”, — розказує Вікторія.
Соціальний бізнес подружжя цікавить й інших охочих змінювати суспільство. У Молдову допомагати й вчитись приїжджають волонтери навіть з Австралії.
“Перший приїхав із Німеччини, з ним ми вже були знайомі раніше. Чоловік вподобав концепт нашого соціального бізнесу і хотів повчитись, а потім створити щось подібне на своїй батьківщині. План волонтера спочатку був повернутись додому в березні, але в Україні почалась повномасштабна війна, і він залишився ще на місяць, щоб допомагати. Згодом ми на одному онлайн-майданчику розповіли про наш проєкт і отримали дуже багато запитів від волонтерів з усього світу. До нас приїжджали із США, Бразилії, Австралії, Нової Зеландії”, — зазначає власниця соціального бізнесу.
Ігор Хинку згадує, як українки, яких приймала вдома його сім’я, постійно казали, що відчувають вину за те, що вони у безпеці.
“Ми вирішили кількома простими способами цим жінкам допомогти: перший залучити їх до чогось, наприклад готування їжі, і другий – вислухати їх. Ми це і зробили”, — розповідає засновник EduJoc.
Так почалася нова історія із мобільною кухнею на колесах.
“Ми знайшли волонтерів. Пара з Японії понад 15 років займались власним рестораном, і я запропонував їм взяти участь у цій ініціативі. Вони погодились і сформували список необхідного обладнання, яке ми й придбали. Потім перетворили мікроавтобус у таку собі мобільну кухню і почали організовувати різні події, пікніки і так далі”, — каже чоловік.
Ігор зазначає, що людям дають продукти та необхідну техніку і вчать як, наприклад, користуватись машиною для попкорну чи пекти голландські мінімлинці.
Місцевих та українців ділять на команди, і так кожен має можливість щось приготувати. Мета цього не їжа, а процес, де кожен залучений, де люди зав’язують між собою тісні дружні зв’язки. Цим фургоном їздять здебільшого в села, бо в містах люди й так мають великий вибір соціальних активностей, додає Ігор Хинку.
“За допомогою таких заходів ми також намагаємось показати людям по-іншому перебування українців у Молдові. Після 2-3 місяців спільного життя місцевим та біженцям часто стає важко разом. Коли ж вони гуртом готують, то часто починають по-справжньому відкриватись одне одному”, — розповідає чоловік.
На одному з найбільших таких заходів Ігоря у місті Бєльці-Ораш на півночі Молдови вся команда волонтерів складалась з українців.
“Там є їхня спільнота, вони почули про цю ініціативу і запросили нас до себе. Коли ж ми розташувались на центральній площі міста, вони вирішили роздавати їжу усім людям, які були навкруги. Тоді навіть всі національні молдавські страви були приготовані українцями”, — каже Ігор.
Спочатку подружжя почало з того, що організовувало для українських дітей заходи, де вони могли виготовити іграшки власноруч. Ідея з мобільною кухнею прийшла згодом.
“Ми хотіли, щоб українці почували себе у Молдові як вдома. Тому і запитували їх, що вони хочуть приготувати. У меню є борщ, пиріжки, багато українських страв Останні п’ять заходів відвідали понад 400 людей, хоча на початку ми планували, що можемо так зорганізувати щонайбільше 50”, — зазначає засновник соціального бізнесу.
Зараз найбільший виклик для мобільної кухні – бути енергетично незалежною. Для цього хочуть придбати генератор та газове обладнання. За весь час роботи кухні вже організували близько 50 заходів, лише на вересень у планах ще п’ять.
Ще один проєкт, яким опікується Ігор – відновлення покинутих будинків для українців. Із місцевими у молдавських селах укладають для цього договори. Ідея – відремонтувати старий будинок за невелику суму коштів і створити там хороші умови для життя. Українські сім’ї зможуть там жити, а коли війна закінчиться, і люди повернуться на батьківщину, ці будинки перейдуть вже у відновленому стані назад до старих власників.
Альона Мишакова
Фото: EduJoc – Jucarii educative
Коментарі