“Глиняни мусять ткати” – українська мисткиня Зеновія Шульга

Автентичні килими та інший традиційний візерунковий текстиль почали ткати у Глинянах, що на Львівщині, ще у 18 столітті. У той час він встиг встати справжнім брендом, оскільки до проєктування взорів залучали найвидатніших митців тогочасної сучасності. Глинянський текстиль високо цінували не лише в Україні, а й у Європі: він брав “золото” виставок і у Мілані, Нью-Йорку та не тільки.

28.02.2023
“Глиняни мусять ткати” – українська мисткиня Зеновія Шульга
Фото: Зеновія Шульга (соцмережі)

Про глинянський текстиль ми поспілкувалися з українською мисткинею у сфері художнього текстилю, етнографинею, професоркою Львівської національної академії мистецтв, членкинею Національної спілки художників України та дослідницею історії Глинянського килимарства Зеновією Шульгою. 

Мисткиня розповіла “Бомку” про зародження килимарства у Глинянах, його відродження у наш час та те, чому важливе поповнення національного переліку нематеріальної культурної спадщини. 

Зеновія Шульга – ініціаторка заснування музею килимарства у Глинянах. Вона розповідає, що глинянські килими стали справою життя та оточували її з самого дитинства. 

“Я ціле життя поклала на те, щоби дослідити, що то було і яке воно було. Я народилася у Глинянах і виросла серед розкішних килимів”, – розповідає мисткиня.

Проте традиція візерункового ткацтва у Глинянах зародилася ще у 18 столітті: перші килими виткали до Великої виставки 1894 року, яка проходила у Львові. За словами Зеновії Шульги, на той час ця виставка була “справжнім чудом, дивом” і саме до неї Глиняни хотіли “підглянути” у Володислава Федоровича, який виготовляв килими на Тернопільщині, як ті килими робити. 

“Обрали двох ткачів і відправили їх як шпигунів. Федорович тут же вигнав. Тоді у Львові купили килим, розпороли його і десь приблизно у 1890-му виткали свій власний. І ця технологія виявилася доволі простою”, – розповідає Зеновія Шульга. 

Разом з тим у 1884 році глинянський парох отець Филимон Решетилович спочатку заклав товариство “Задаткове” (“Руська Каса”), а потім, в 1885 році, організував “Товариство ткацьке”, яке мало за завдання впровадити та поширити в місті ткацьку справу. 

Пізніше до міста приїхав вишколений фахівець і художник Іван Юрайда, який став директором державної ткацької школи. Саме він і навчив глинянців ткати. У тому ж році місто отримало дуже багато замовлень на килими. 

“Фактично, з того часу почалося так зване “килимове шаленство”. Бо килими Володислава Федоровича дуже високо цінувалися в Європі: вони були на рослинних барвниках – вовна обарвлена, з дуже гарними східними взорами. Він мав мистецьку освіту, тому трохи сам малював”, – розповідає мисткиня. 

А глинянці, своєю чергою, запросили до проєктування знаменитого художника Едгара Ковача, який був ректором Львівської політехніки. За словами Зеновії Шульги, він був людиною надзвичайного таланту, архітектором, який зробив не один будинок у Львові та в Жовкві. 

“І, звичайно, ці килими були вже інакші – вони були не тільки східні. Починався новий стиль, нова мода. Приходить сецесія – глинянські килими реагують. Приходить, скажімо, стиль модерн – глинянські килими реагують”, – зауважує Зеновія Шульга.

Вона розповідає, що, наприклад, поляки дуже швидко зорієнтувалися і теж захотіли мати свої килими. У 1910 році в Глинянах утворюється польське ткацьке товариство “Килим в Глинянах”. Воно контактує з ткацьким товариством “Килим в Закопаному” і так взори Закопаного потрапляють до Глинян. 

Мисткиня зауважує, що в Закопаному проєктували взори краківські митці. Серед них, Софія Стриєнська, яку поляки називають королевою польського малярства; Йозеф Чайковський – видатний архітектор, проєктант декоративних і в тому числі килимів. 

Килим “Зерна” за проєктом польського художника Йозефа Чайковського

“І все це тчеться в Глинянах. Ну то є та фішечка, та родзиночка, яка дала нам право нині боротися за те, що ми маємо оцю нематеріальну культурну спадщину”, – додає Зеновія Шульга. 

Виробництво килимів у Глинянах остаточно занепало через Першу світову війну у 1914 році. Але вже в 1921-му до викладача ткацької школи Теодора Ладички прийшов бувший бурґомістр Глинян Михайло Хамула. Він сказав, що держава дуже дешево виставила на торги приміщення ткацької школи і він планує його купити, щоб показувати там кіно. Ладичка ж йому зауважив, що по війні у кіно ніхто не ходитиме і запропонував почати ткати килими. Тож Михайло Хамула у 1921 році відроджує випуск глинянських килимів. 

“Що він робить? Бере і тче килими за старими зразками. І ледве продає. Тоді звертається до випускників школи Олекси Новаківського, яку фінансує сам Андрей Шептицький. Серед них, Мирон Левицький, Северин Бурачок і інші. Тоді дуже швидко килимарня пішла дуже високо вгору”, – додає Зеновія Шульга. 

Торговельне оголошення у тодішній українській пресі про продаж килимів М. Хамули

Далі починають утворюватися дрібні підприємства: два-три верстати і вже підприємство зареєстровано. Тоді відбувся вибух, у тому сенсі, що конкуренція змушувала підприємців шукати такі візерунки, які могли б бути на ринку конкурентоздатними, оскільки під рукою був ринок європейський.

“І тому Глиняни, дякуючи тій простій технології полотняного переплетення, гладкотканні килими, які, попри те, завдяки високопрофесійним митцям мають в собі таке поняття як футуризм, кубізм, сецесія, артдеко, український модерн. Чого тільки в Глинянах не було! І у тому цінність глинянського килима, що це не ужиткова тканина – це твір мистецтва, який висить на стіні за авторства найвидатніших художників”, – наголошує мисткиня. 

Килим авторства українського графіка Павла Ковжуна. Виконувався у килимарні Михайла Хамули в міжвоєнний період до 1939 року.

Проте з приходом радянської влади фабрику у Глинянах націоналізували. У 1939 році замість фабрики Хамули створили килимову фабрику “Визволення”, яку після Другої світової війни перейменували у Глинянську фабрику художніх виробів “Перемога”, яка проіснувала до 1991 року. На ній свого часу встигла попрацювати Зеновія Шульга. 

“Так сталося, що коли я закінчила Львівський державний інститут прикладного і декоративного мистецтва, тепер це академія (Львівська національна академія мистецтв – ред.), пішла працювати на фабрику художніх виробів – Глинянська фабрика художніх виробів “Перемога”. Радянський час: червоний, зелений, фіолетовий, десь синій. Такі були тоді килими”, – розповідає мисткиня.

І додає: “Знаєте, нас більшовики так відучили від комерції і так обізвали тих людей – підприємців, які щось створювали глитаями, куркулями, бандитами всякими такими… Це одна із причин, чому глинянські килими перестали ткати”

Крім того, коли килимарство тільки зароджувалося у Глинянах, то воно починалося зі школи; коли поляки свого часу взялися за створення польського ткацького товариства в Глинянах, воно було теж при школі. 

“Увесь час була школа. Прийшли совєти – зробили курси на 3 місяці і вже вся школа… Колись за 3 роки вчили ткача малювати. Чому вчили малювати? Бо рисунок складний, ти мусиш бучити хибу, якщо ти зробиш неправильно. Вчили структури тканин: тканини були жакардові, багаторемізні, вони буди поліфонічні різні, були одягові тканини, фелони вишивали. Чого тільки Глиняни не робили”, – розповідає Зеновія Михайлівна. 

Вона зауважує, що до приходу радянської влади глинянські килими, зокрема, високо цінувалися на європейському ринку, брали золоті медалі у Мілані, в Нью-Йорку, оскільки були дуже якісно зроблені за зразками видатних митців тогочасної сучасності. 

“Уявіть собі, якщо у Глинянах увесь час підприємці шукали автора якнайліпшого, щоби килим можна було дорого продавати, то у радянський час один художник 50 разів малює одне й те саме: пасочки, шляшки, бочки, пасочки, шляшки, бочки. Здуріти можна!” – підсумовує мисткиня. 

Зеновія Михайлівна зауважує, що проблема була не у самому художникові: держава диктувала “метри квадратні продукції”. Союз в “Сибір неісходиму” продав усе що виробили, оскільки кордони були закриті. Як тільки кордони відкрили, глинянські килими перестали купувати, бо вони не витримали конкуренції. 

Дослідниця розповідає, що у 1993 році її мама наголосила на тому, що важливо зберегти килими для музеїв: 

“У кожній хаті є не один килим – Глиняни були багатим містом: там була чудова земля, люди працювали і мали за що жити. (…) Тільки у моїй хаті може було 15 килимів. Ну так. Мій дідо був небідний чоловік. Ми мали чудові килими. (…) І мама каже, позбирай ті килими, бо вони пропадуть”

Глинянські килими з фондів музею

Тоді Зеновія Шульга звернулася до директора Національного музею у Львові – внука Олекси Новаківського Андрія Новаківського. Він розповів, що на той час у музеї був тільки один глинянський килим – “Сонце”. Тож Зеновія Михайлівна разом з чоловіком вирушила в експедицію по навколишнім селам.

“Тоді ще чоловік машину чогось побив, вона була в ремонті і ми на саночках з навколишніх сіл звезли не мало, не багато – 80 (килимів – ред.). Отже, вже Національний музей має не один килим, а 80. Де є усі ті стилі і напрямки”, – розповідає вона. 

Зеновія Шульга зауважує, що попри все у музей мали увійти найкращі експонати, або репліки килимів, які зазнали впливу часу. 

“Музей – це не склад всього, що є. Ти мусиш до музею покласти найліпші речі. І добре б було, якби вони були в доброму стані. Їх тоді ще трохи було.

Але що я зробила: я йду на фабрику. На фабриці 500 ткачів – Глинянська фабрика художніх виробів “Перемога”. І кажу: Так, Василь Петрович (Герасим (директор килимової фабрики),- ред.), тут прийдуть люди, пальчиком тобі в альбомі покажуть, який килим ти маєш їм виткати. За цей килим тобі заплатить музей. 

Я була героїня Глинян. Я взяла стару ганчірку, подерту, а віддала новий ковйор. Люди буди щасливі: вони отримали нові килими, а музей отримав безцінну колекцію”, – розповідає мисткиня. 

У 1996 році, коли постало питання про збереження килимової фабрики до Зеновії Шульги звернувся директор фабрики Василь Герасим.

“І я тоді запросила художників, ми зробили сучасні взори та спробували їх продавати. Виткати килим – це великі затрати. І якщо нема комерційного зиску, то можна один виткати, але десять ти не витчеш, бо ти просто не будеш мати можливості”, – зауважує мисткиня. 

На питання, чи можна назвати глинянські килими народним мистецтвом, професорка різко заперечує: 

“Ні в якому випадку. В жодному! В Глинянах немає такого поняття навіть, як народне мистецтво. Нема. Це суто професійне, промислове. При тому всьому поставлене на основу національного мистецтва. Бо проєктували, наприклад, такі видатні художники, як Василь Цьонь – патріот, людина дуже грамотна, добре вишколена. Тоді були у моді східні взори – він їх проєктував, навіть якісь репліки робив”

Василь Цьонь, килим “Дерево життя”

Вона наводить приклад Азербайджану, де свого часу збудували величезний музей килима і під контролем держави налагодили випуск килимів, які стали брендом країни. 

“Глинянський килим теж повинен бути брендом. Я душу і серце кладу на те, щоби довести, спопуляризувати, заохотити, що глинянський килим – це твір мистецтва, у який варто вкласти гроші”, – підсумовує Зеновія Шульга. 

Мисткиня наголошує на важливості того, що килими потрапили до національного переліку нематеріальної культурної спадщини: 

“Важливо в тому, що знаєте, машина відбирає в людей не тільки працю, але й душу. Ви подивіться, як багато гарних килимів є в магазинах. Але вони ментально такі чужі, вони такі не українські. То Глиняни витворили український килим, польський килим, єврейський килим, де ті взори є марковані й ідентифіковані – їх видно”

Зеновія Шульга вважає, що глинянські килими актуальні і зараз, зокрема тому, що дозволяють мати твори видатних митців біля себе.

“Якщо Софія Стриєнська – це королева польського живопису, то килим, це є той щасливий випадок, коли ми можемо робити наклад, ми можемо помножувати. Чи ви б не хотіли мати твір самої Софії Стриєнської в хаті? Або ми маємо килим Павла Ковжуна – це шедевр, це український модерн. І ви свою хату маркуєте українським килимом, авторства Павла Ковжуна чи Василя Цьоня. Ви маєте не тільки твір мистецтва, який не втратить у ціні, але й ще й маркуєте себе як українка”, – підкреслює мисткиня. 

Килим “ВЕСНА” за проєктом Софії Стриєнської

Наразі глинянські килими можна побачити у Музеї ткацтва і килимарства при КЗ ЛОР Історико-краєзнавчому музеї.

“Все, що я знала, все що я надбала… я душу і серце вклала у ту експозицію і в те, щоб люди бачили, що таке глинянський килим”, – наголошує вона.

У місцевому музеї килимарства та ткацтва також можна потрапити на майстер-клас.

“Майстер-класи є тільки ознайомчі. Ви познайомитеся, захопитеся”, – каже Зеновія Михайлівна. 

Крім того, зараз стоїть питання про те, щоби у колишньому триповерховому приміщенні ткацької школи у Глинянах знову відкрити ткацьку школу. 

“Щось мене затяло: Глиняни мусять ткати! Та ідея сиділа у мені літами. І нині Глиняни тчуть. (…) Купили верстати, зробили сучасні взори, кілька взірців і от зараз їдемо 24 лютого – відкривається виставка у Польщі, в Лодзі. Вже кілька виставок ми зробили на тему глинянського килима. Ну і зараз буде називатися “Контексти. Глинянський килим. Тканина, одяг”, – розповідає вона. 

Міжнародна виставка “КОНТЕКСТИ. Глинянський килим. Тканина, одяг”

Мисткиня каже, що завжди шукає засобів для популяризації глинянського текстилю:

“Я шукаю засобів: часом вдасться, часом не вдасться. Але те, що глинянський килим побачили… Поляки дуже тішаться, бо я зробила кілька килимів за зразками польських художників. І вони тішаться, що ми їх шануємо. Але я колезі, з яким ми пропагуємо ці килими, кажу: “але знаєш, Пшемек, паритетно, поряд зі Стриєнською мені і Цьоня зрекламуй”

Зеновія Шульга радіє, що мистецтво виготовлення глинянського візерункового текстилю внесли до національного переліку нематеріальної культурної спадщини. 

“Щаслива, що килими знову Глиняни тчуть. Я, якщо Бог подарує мені ще життя, докладу до того, аби втримати той статус мистецького твору. Я 42 роки працюю в Академії мистецтв, мені не пасує “рукодєліє”. Я хочу робити мистецтво”, – підсумовує вона. 

Ольга Бабишена

Коментарі

16:36
Львів’яни вкотре пікетують Садового через некритичні витрати
Другого дня весни у Львові кілька десятків волонтерів вчергове прийшли під вікна Андрія Садового вимагати зупинити витрачати кошти громади на непотрібні забаганки. Незважаючи на те, що акції відбуваються місяцями, влада міста вперто продовжує ігнорувати вимоги громади та належно реагувати на те, що в країні війна.
13:34
Поранення, операції, протези – хто служить у Самбірському РТЦК та СП
На світлині десять захисників України. Через складні поранення вони обмежено придатні до виконання бойових завдань. Тож командування військових підрозділів скерувало їх на службу до Самбірського РТЦК та СП. Там вони можуть відчути, що після втрати здоров’я, держава від них не відмежувалася і що їх не сприймають, як «списаних».
11:28
Львів’яни збирають дрони у домашніх умовах
Для досягнення перемоги одним з найбільш пріоритетних напрямків у військовій сфері визначено виробництво дронів. Саме вони дозволять вести ефективний спротив переважаючій чисельно армії орків.
13:04
У Львові відбувся черговий мітинг біля мерії, де прозвучали звинувачення проти Садового і його дружини
Суботнього ранку, під стінами міської Ратуші, вкотре зібрались активісти, які вимагають збільшення фінансування війська з міського бюджету. Попри всі очікування, влада міста вчергове відмовилась йти на діалог задля вирішення даного питання.