Проєкт “Маленькі кроки, довге життя” був про спорт та здоров’я. Крім того, учасники з семи країн знайомили одне одного з власними народними іграми та іншими активностями. Щоб подякувати Литві за теплий прийом, “Бомок” в деталях розповість історію народної боротьби цієї держави – великого друга України.
Литовець Томас Герве керує Федерацією литовської народної боротьби Рістінес, крім того, він військовий і зараз працює з призовниками. Томас поділився з “Бомком” історією та правилами литовської народної боротьби і спрогнозував майбутнє “спорту з народу”.
Коли ви прийшли в спорт, зокрема в етноспорт, і який саме конкретно?
Я спортом займаюсь дуже довго, з дитинства і різними видами. Був період східних єдиноборств, потім боротьба, самбо, дзюдо… Але в моєму полі інтересів завжди була історична реконструкція. У Литві початок її активного розвитку – це 90-ті.
Тоді ентузіазму було багато, а знань мало. Всі хотіли переважно реконструювати період Середньовіччя. Була тенденція відновити литовську самосвідомість, а вірилось, що справжнє литовське коріння йде з часів Великого князівства Литовського. Що саме в той період вже жили справжні литовці.
Я це розповідаю, щоб було зрозуміло, який дух тоді побутував. Ми з цього і почали. Люди виготовляли всілякі мечі, обладунки, як могли так і бились, їздили по фестивалях.
А мене навпаки цікавила боротьба без зброї. Я виріс на східних єдиноборствах і завжди мав бажання довести, що саме ми, литовці, щось схоже також мали давним-давно. Були ідеї відновити, а якщо і не відновити, то пошукати, як це виглядало в минулому.
Близько 2010 року я випадково натрапив на слово рістінес, що і означає литовську боротьбу. Почув, що люди такими речами в селах займались, і з того моменту почав серйозніше збирати матеріали, здебільшого фольклор. Маленькими фрагментами, те, що міг знайти. Від цього все і пішло – ми відновили рістінес як литовську народну боротьбу.
У мене є багато знайомих в Україні, які також займаються реконструкцією. У Литві загалом цей рух не дуже популярний. Є причетні люди, є фестивалі, є ентузіасти. У Львові маю знайомих у Лицарському ордені Паладинів, багато хлопців звідти зараз на фронті. Якщо порівняти з Україною, у Литві до цього руху долучено набагато менше людей. А втім, він є.
Феномен цей існує по всій Європі. Але литовська народна боротьба рістінес – це не професійна боротьба, яка була в Середньовіччі, – це народна боротьба. Наші джерела – різні етнографічні матеріали, фольклор. У Європі, де побутувала професійна середньовічна боротьба, були ж трактати, написані професіоналами тих часів.
Вся інформація, яку мені вдалось знайти, а це казки, короткі згадки, легенди, були записані наприкінці 19 – на початку 20 століття непрофесіоналами. Тобто люди, які збирали фольклор, професійно на спорті не розумілись. Це були спеціалісти з етнографії та етнології, які записували те, що люди їм казали і показували.
В Європі існують різні традиції народної боротьби, і вони були більш розвинені ніж литовська боротьба в той час. Я їх порівнював.
Деякі старші люди у Литві ще пам’ятали, як самі так боролись, ще перед Другою світовою. Отак, в одне ціле вдалось зібрати достатню кількість матеріалів і відновити систему, схожу на ту, яка була.
Висновок: литовську народну боротьбу відновили ледь не з нуля, бо сама традиція була втрачена.
А за СРСР намагання займатись національним спортом у Литві придушували?
Так, придушували. Втім, у Литві задокументовані факти щодо цього знайти важко.
А от у документах зафіксовано, що в Естонії у 1938 році перед Другою світовою війною організували чемпіонат країни з народної боротьби. Там більш скандинавська система була – боротьба на поясах, яка дуже схожа на ту, що практикується в Ісландії. Ґліма називається.
Після Другої світової вони хотіли той чемпіонат знову організувати, але їм влада не дозволила. Було сказано, що є радянське самбо, і цього вистачить.
У Литві процес був інакший, тоді придушувалось все що було саме литовське. В економічному плані країна розросталась, але в національному та соціальному навпаки. У той час професійного спорту в нас не було. Ми у 19 столітті були повністю аграрним краєм, але існували землевласники, які в матеріальному плані добре стояли на ногах. Вони брали до себе на роботу молодих людей. Таким шляхом притягувалось багато молоді, і вони непрофесійно, як уміли, як чули, займались спортом. У тому середовищі відбувалось те, що ми зараз називаємо етноспортом. Традиція як така звідти і прийшла.
Коли відмінили жорсткі закони, після революції 1905 року, в 1907 році у нас зареєстрували перший спортивний клуб у Каунасі. Там займались професійним спортом, здебільшого важкою атлетикою і греко-римською боротьбою. Відновлювався олімпійський рух і до цього ставились серйозно.
Ми самі почали інтегруватися у світовий спорт. Люди просто недооцінювали своє коріння, селянське коріння. У період міжвоєнний багато людей емігрували в США. Відтак, ми маємо цілу низку литовців, які в ті часи стали чемпіонами світу і США з боротьби. Найцікавіше, що у них всіх сільське коріння, і звідти їхні всі навички пішли. Але народні спортивні види спорту так і залишились у селах. Коли люди покидали села, чомусь починали ставитись до цього скептично. Потім розвивався професійний спорт, а на народний особливої уваги ніхто не звертав.
У період Резистенції (спротиву) в лісах у нас були лісні брати. Я маю одне фото, яке доводить, що ті люди, які чинили опір в лісах, вони знали що таке рістінес. І як грою ним займались.
Один тренер з дзюдо мені розповідав, що його дід вже в радянські часи йому показував, як раніше у селах вони боролись. У пам’яті деяких людей ці знання були, але на практиці вже не використовувались.
Розкажіть про вашу Федерацію литовської народної боротьби
На початку ми не мали бажання створювати якусь величезну організацію. Я до цього ставився скептично. Вірив, що коли є хороша ідея і розробка, то люди тобі і так повірять. Потім зрозумів, що це не працює.
Наприклад, у Франції з 18 століття є інституція, яка опікувалась народною боротьбою. Ці допомагало і розвивати і зберегти традицію. У регіоні Бретань є храм, на стіні якого написані імена всіх чемпіонів з бретаньскої боротьби гурен. Там традиція була більш розвинута.
Оскільки у нас такого не було, у ті часи сама традиція була втрачена. Ми насмілились створити організацію – Федерацію литовської народної боротьби Рістінес, щоб хтось цим опікувався достойно.
Основа ціль: організовувати чемпіонати, якісно готували правила і слідкувати, щоб вони виконувались. А також збирати матеріали і піклуватись про майбутнє традиції. Ми існуємо вже 6 рік під цією назвою, їздимо по різних фестивалях, інколи за кордон, викладаємо едукаційні програми. Настане час, коли ми опублікуємо книжку про рістінес і коли у Литві буде певна кількість клубів, у яких можна буде професійно займатись литовською народною боротьбою. У нас є сертифікат нематеріальної культурної спадщини, і ми як носії цього статуту, зобов’язані вживати заходів, щоб ця традиція розвивалась, і все рухалось вперед.
Ви організовуєте якісь тренування для дітей?
Постійних занять зараз немає, бо ми всі маємо інші роботи. Не хочу загадувати наперед, але є амбіції, щоб це все відбувалось постійно.
Ви вирішили, що головне зараз пронести прапор по всій Литві, щоб люди ознайомились і щоб рістінес вже приймали як своє. На початку, коли ми на фестивалях представляли литовському народну боротьбу рістінес, багато людей просто не знали про що йдеться. Потім після пояснень у деяких вже з’являлися якісь спогади, хтось чув, комусь дід розповідав.
Коли ми зараз їдемо по фестивалях, вже більшість, з тих що до нас підходять, в курсі, чим ми займаємось. Тобто, наша задача зараз – провести інформаційну кампанію, щоб люди мали поняття, що це таке.
Паралельно хочемо створити середовище, щоб організовувати чемпіонати і люди могли на змагання приїжджати і боротись заради чогось. І коли ця традиція опиниться на такому рівні, буде наступний етап – вчити молоде покоління, створювати клуби. Бо вже буде зрозуміло, для чого це все.
Яка ситуація з іншими видами етноспорту в Литві?
Наприклад, з ріпкою (командна гра з шайбою) ситуація інша. У радянський час традиція існувала. Вони цим займались, були і команди, і змагання, і чемпіонати. Після розпаду Радянського Союзу була база – це близько 7 команд по всій Литві.
Відзначу, що в Литві спорт не має особливої підтримки від держави. Міністерство, яке відповідає за розвиток спорту, зайняте іншими справами. Уся фінансова підтримка, яка є, йде на професійний спорт, решта тримається на ентузіастах.
Я не хочу ставитись до цього песимістично. Ситуація не з найприємніших особисто для мене. Але це дуже хороший індикатор того, як це тримається на людях, яким це треба. Багато традицій забуто. Треба їхати, робити едукації, треба людей заново вчити. Але інтерес зараз величезний, дітям це подобається, нас дуже багато фестивалів запрошують. Я ставлюсь до майбутнього цього всього з оптимізмом.
Які основні правила рістінеса?
Історично, ці стилі народної стародавньої боротьби визначаються як спорт, а не як військове мистецтво, бо люди домовились одне одного не вбивати. З цього все і починається. Лише спортивний інтерес.
Існує теорія, що боротьба є найдавнішим видом спорту. У Австралії в 19 столітті антропологи знайшли плем’я аборигенів, які довгі роки проживали в ізоляції. Виявилось, що вони теж боротьбою займались. Їхній спосіб, до речі, дуже схожий на рістінес. Тобто одна рука під пахвою, інша зверху, і вони таким способом обіймали одне одного і пробували покласти на землю, зробити кидок.
Люди домовляються одне одному не завдати великої шкоди, а заради спортивного інтересу просто пограти. У Литві всі ці прийоми виконувались ще за принципом не порвати одне одному сорочку. У 19 столітті одяг коштував дорожче ніж зараз.
Як згадується у фольклорі, противник сам повинен визнати, що його поклали на лопатки і він зазнав поразки. Поки його тримають, він має сказати, що здається. Це зафіксований факт, але ми зараз іншим шляхом пішли. Існує правило 5 секунд: якщо ти зміг втримати свого противника на лопатках до 5 секунд, і він не повернувся боком, не став на ноги, вважається, що ти виграв.
Є ще такі найголовніші принципи: по-перше ти домовляєшся. Будь-які правила – це конвенція, домовленість. Це відрізняє спорт від бійки, все робиться з повагою. У тебе не повинно бути бажання людину принизити. Ти її поважаєш і правила.
Зараз вже коли професійно організовуємо змагання, рахуємо очки. Можна до 5 очків за кидок отримати. Найбільший сумою оцінюється такий кидок, який відповідає традиційним принципам: обидві руки з’єднані за спиною, і якщо противник не може стати на ноги після кидка, це оцінюється найбільшою сумою балів. Ми так хочемо і традицію зберегти, і рістінес зробити професійним видом спорту.
Які головні відмінності з іншими видами боротьби?
Дітей і дорослих під час едукацій і фестивалів ми вчимо етнографічному варіанту рістінеса. Починається сама боротьба із зафіксованого захвату. Борці стоять в позиції на ногах і обхоплюють один одного, з’єднуючи руки за спиною.
Це початкова стійка, з якої потім йдуть кидки і тд. Після кидка треба покласти свого противника на лопатки. Це основне.
Рістінес зовні виглядає як греко-римська боротьба і трішки схожий на самбо. Але існує нюанс з поясом. Це означає зовсім інший підхід – у рістінесі ти можеш робити захвати за пояс. У греко-римській боротьбі не можна ставити підніжки, а у нас можна. Є згадки, що в південній частині Литви такі прийоми використовувались. Одяг – це традиційна литовська сермяга. Вона є, але не використовується, як одяг дзюдо чи як самбо. Переважно, хапаєшся не за одяг, а за пояс. Ти не можеш душити свого супротивника як в дзюдо, і заборонено впливати на суглоби як в самбо.
По регіонах Литви прийоми відрізняються?
Зараз коли ця традиція була втрачена, важко визначити. Але на початку 20 століття відрізнялась. На півночі Литви був популярніший хрестовий захват: коли одна рука під пахвою, а інша кладеться зверху через плече.
На півдні Литві популярніша була боротьба на поясах. У західній частині Литви правила взагалі інші були. А сама традиція загалом є більш синкретична. Деякі речі могли піти від того, що було тисячу років тому. Ще люди, які жили на території Литви, племена балтів, в давнину могли цим займатись. Можливо, це і стало грунтом для того, що ми зараз називаємо литовською народною боротьбою.
У час ВКЛ, коли у нас були професійні війська, з Європи часто приїжджали інструктори. Зокрема, це могли бути й інструктори з боротьби. Так, задокументований був приїзд тренера з фехтування. У 15 столітті німецький автор і борець Фабіан фон Ауєрсфальд написав книжку “Трактат про боротьбу”, її добре знали в ВКЛ.
Крім того, тоді багато людей проходили службу в армії, воювали, мали якусь підготовку. А після повертались додому і передавали деякі свої знання в якості гри.
У 19 столітті в Російській імперії була рекрутська повинність, коли брали в армію на 25 років. У Литві в селах була окрема категорія людей, які повернулися після такої служби вже старшими, дехто покаліченим, не мали власної землі. Такі люди мали цікавий статут, їх називали відповідальними за молодих пастухів, і вони виховували молодь, яка мала прагнення до спорту. Це ще одна версія того, що вплинуло на рістінес.
Ще один цікавий момент. У Литві з часів князя Вітовта живуть татари і караїми. У татар до Другої світової щорічно відбувалося свято Сабантуй, були величезні общини татарів, і там вони боролись. Литовці також брали участь у цих гуляннях, і це вплинуло. Не можу сказати, що рістінес це суто литовська традиція, це більше мікс всього, бо ми живемо на перехресті.
Що дає розвиток народних видів спорту для людини?
10 років тому я міг відповісти на це запитання зовсім по-іншому. Те, що помічаю на фестивалях, це хороші емоції і розвантаження.
Люди, які до нас приходять, переступають межу, звільняються від своїх комплексів. Це позитивний фактор для сучасної людини, яка сильно фізично і психологічно обмежена. Людина, яка приходить на таку едукацію, яка ніколи ні з ким не боролась, вона пробує і розвивається повноцінно.
Якщо ж людині починаєш розповідати, що це ще й якось пов’язано з його предками, це допомагає зрозуміти, ким вона є насправді. Традиції дуже важливі. Це розвиває характер.
Мені 40, я помітив, що чим більше ти працюєш, чим довше на роботі, але дуже мало отримуєш взамін. Гроші допомагають існувати, але за них здоров’я і щастя не купиш. А от спорт людину розвиває. Я не кажу про професійний спорт, там цілі інші. Як професійний військовий, я офіцер і зараз працюю з призовниками, з молодим поколінням, я помічаю наскільки на їхні соціальні навички впливають комп’ютери та телефони.
Під час фестивалів ми вчимо людей. Вони приходять і спочатку дуже невпевнено себе почувають. А після сутички переповнені емоціями, фізично себе розвантажують.
Ми неправильно ставимось до себе і спорту, залишаємо це для професіоналів. А от рістінес це для кожного. Людині, щоб повноцінно жити, треба рухатись. А етноспорт це про те, що рухатись потрібно кожному.
Lietuvių liaudies imtynės: istorija, taisyklės ir palyginimas su Ukraina
Žurnalistė „Bomka“ šių metų sausį Europos Sąjungos programos „Erasmus+“ dėka apsilankė Lietuvą. Projektas „Maži žingsneliai, ilgas gyvenimas“ buvo apie sportą ir sveiką gyvenimo būdą. Be to, dalyviai iš septynių šalių supažindino su savo liaudies žaidimais ir kitomis veiklomis. Atsidėkodamas Lietuvai už šiltą priėmimą, „Bomka“ išsamiai papasakos šios valstybės – didžios Ukrainos draugės – liaudies kovos istoriją.
Lietuvis Tomas Gervė vadovauja Lietuvos liaudies kovos ristynių federacijai, be to, yra kariškis ir šiuo metu dirba su šauktiniais. Tomas pasidalino su „Bomka“ lietuvių liaudies imtynių istorija ir taisyklėmis bei pranašavo „liaudies sporto“ ateitį.
Kada įsitraukėte į sportą, ypač etninį, ir į ką tiksliai?
Sportuoju labai ilgai, nuo vaikystės. Buvo rytietiškų kovos menų laikotarpis, vėliau imtynės, sambo, dziudo… Bet mano domėjimosi sritis visada buvo istorinė rekonstrukcija. Lietuvoje jo aktyvios raidos pradžia – 90-ieji.
Tada buvo daug entuziazmo, bet neužteko žinių. Visi daugiausia norėjo rekonstruoti viduramžius. Buvo tendencija atkurti lietuvių savimonę, tikėta, kad tikrosios lietuviškos šaknys siekia Lietuvos Didžiosios Kunigaikštystės laikus. Kad būtent tuo laikotarpiu jau gyveno tikri lietuviai.
Aš tai sakau, kad būtų aišku, kokia dvasia tada buvo. Žmonės gamino visokius kardus, šarvus, kovojo kaip įmanydami, eidavo į šventes.
Priešingai, man buvo įdomu kovoti be ginklų. Aš užaugau Rytų kovos menų kultūroje ir visada norėjau įrodyti, kad mes, lietuviai, seniai turėjome kažką panašaus. Buvo minčių restauruoti, o jei ne restauruoti, tai ieškoti, kaip tai atrodė anksčiau.
Apie 2010 metus netyčia aptikau žodį ristynės, reiškiantį lietuvių tautinę kovą. Girdėjau, kad kaimuose žmonės tokiais dalykais užsiima, ir nuo to momento pradėjau rimčiau duomėtis tautosaką. Mažais fragmentais, ką galėjau rasti. Nuo to viskas ir prasidėjo – atkūrėme ristynės kaip lietuvių liaudies kovą.
Ukrainoje turiu daug pažįstamų, kurie taip pat užsiima rekonstrukcija. Apskritai šis judėjimas Lietuvoje nėra labai populiarus. Yra dalyvaujančių žmonių, yra festivalių, yra entuziastų. Lvove turiu pažįstamų iš riteriškojo Paladinų ordino, daug vaikinų iš ten dabar yra fronte. Palyginti su Ukraina, Lietuvoje šiame judėjime dalyvauja daug mažiau žmonių. Bet vis dėlto jų yra.
Šis reiškinys egzistuoja visoje Europoje, bet lietuvių liaudies imtynės yra ne tos profesionalios imtynės, kurios buvo viduramžiais – tai liaudies imtynės. Mūsų šaltiniai – įvairi etnografinė medžiaga, tautosaka. Europoje, kur egzistavo profesionalios viduramžių imtynės, buvo traktatai, parašyti tų laikų profesionalų.
Visą informaciją, kurią pavyko rasti, tai yra pasakos, trumpos nuorodos, legendos, XIX amžiaus pabaigoje – XX amžiaus pradžioje buvo surašyti neprofesionalais. Tai yra, tautosaką rinkę žmonės profesionaliai nesuprato sporto. Jie buvo kraštotyros ir etnologijos specialistai, kurie fiksavo, ką žmonės jiems pasakojo ir rodė.
Europoje egzistuoja skirtingos liaudies imtynių tradicijos, kurios buvo labiau išplėtotos nei tuo metu lietuvių imtynės. Aš juos palyginau.
Kai kurie vyresnio amžiaus žmonės Lietuvoje dar prisiminė, kaip jie patys taip kovojo seniai, dar prieš Antrąjį pasaulinį karą. Taigi apskritai pavyko surinkti pakankamą kiekį medžiagų ir atkurti panašią į buvusią sistemą.
Išvada: lietuvių liaudies kova buvo atkurta beveik nuo nulio, nes buvo prarasta pati tradicija.
O SSRS laikais pastangos užsiimti tautiniu sportu Lietuvoje buvo nuslopintos?
Taip, jie tai slopino. Tačiau dokumentais pagrįstų faktų apie tai Lietuvoje rasti sunku.
Bet dokumentuose užfiksuota, kad Estijoje 1938 metais, prieš Antrąjį pasaulinį karą, buvo surengtas šalies imtynių čempionatas. Buvo labiau skandinaviška sistema – imtynės ant diržų, kurios labai panašios į praktikuojamą Islandijoje – vadinama Glima.
Po Antrojo pasaulinio karo tą čempionatą vėl norėjo surengti, bet valdžia neleido. Buvo sakoma, kad yra sovietinis sambo, ir to užtenka.
Lietuvoje procesas buvo kitoks, tada viskas, kas buvo lietuviška, buvo slopinama. Ekonomiškai šalis augo, o nacionaliniu ir socialiniu požiūriu – priešingai. Tuo metu profesionalaus sporto neturėjome. XIX amžiuje tapome visiškai agrariniu regionu, bet buvo dvarininkų, kurie buvo finansiškai pasiturintys. Jie samdė jaunus žmones. Taip patraukė daug jaunuolių, kurie sportavo taip, kaip išmano, kaip girdėjo. Toje aplinkoje vyko tai, ką dabar vadiname etnosportu.
Kai po 1905 metų revoliucijos buvo panaikinti griežti įstatymai, 1907 metais įregistravome pirmąjį sporto klubą Kaune. Ten jie užsiiminėjo profesionaliu sportu, daugiausiai sunkiosios atletikos ir graikų-romėnų imtynių. Olimpinis judėjimas buvo atnaujintas ir į jį buvo žiūrima rimtai.
Mes patys pradėjome integruotis į pasaulio sportą. Žmonės tiesiog neįvertino savo šaknų, valstietiškų šaknų. Tarpukariu, kai turėjome valstybę, daug žmonių emigravo į JAV. Todėl turime nemažai lietuvių, kurie tais laikais tapo pasaulio ir JAV imtynių čempionais. Įdomiausia tai, kad jie visi turi kaimiškas šaknis, kur beje ši sporto šaka ir liko. Išvykę iš kaimų žmonės kažkodėl ėmė žiūrėti skeptiškai. Tada vystėsi profesionalus sportas, o liaudies sportui niekas neskyrė ypatingo dėmesio.
Praėjus maždaug 10 metų po karo, pasipriešinimo laikotarpiu, miškuose turėjome miško brolių. Turiu vieną nuotrauką, kuri įrodo, kad tie žmonės, kurie priešinosi miškuose, žinojo, kas yra pasipriešinimas ir kaip buvo žaidžiamas žaidimas.
Vienas dziudo treneris pasakojo, kad jo senelis jau sovietmečiu rodė, kaip kaimuose kovodavo. Šios žinios buvo tiktai kai kurių žmonių atmintyje, tačiau praktiškai nebenaudojamos.
Papasakokite apie savo Lietuvos liaudies imtynių federaciją
Iš pradžių neturėjome noro kurti kažkokios didžiulės organizacijos. Į tai žiūrėjau skeptiškai. Tikėjau, kad kai yra gera idėja ir tobulėjimas, žmonės tavimi patikės, bet supratau, kad to neužteks.
Pavyzdžiui, Prancūzijoje nuo XVIII amžiaus yra institucija, kuri rūpinosi žmonių kova. Tai padėjo plėtoti ir išsaugoti tradicijas. Bretanės regione yra šventykla, kur ant sienos surašytos visų bretonų gouren imtynių čempionų pavardės. Ten tradicija buvo labiau išplėtota.
Kadangi mes to neturėjome, pati tradicija tais laikais buvo prarasta. Išdrįsome sukurti organizaciją – Lietuviškų ristynių federacija, kad kas nors tuo oriai pasirūpintų.
Pagrindinis tikslas: organizuoti čempionatus, parengti kokybiškas taisykles ir užtikrinti, kad jos būtų įgyvendintos. O taip pat rinkti medžiagą ir rūpintis tradicijos ateitimi. Šiuo pavadinimu gyvuojame jau 6 metus, vykstame į įvairius festivalius, kartais ir užsienyje, mokome edukacinių programų. Ateis laikas, kai išleisime knygą apie ristynės ir kai Lietuvoje atsiras tam tikras skaičius klubų, kuriuose bus galima profesionaliai užsiimti lietuvių liaudies imtynėmis. Turime nematerialaus kultūros paveldo sertifikatą, ir mes, kaip šio statuto nešėjai, esame įpareigoti imtis priemonių šiai tradicijai plėtoti ir eiti į priekį.
Ar organizuojate kokius nors mokymus vaikams?
Dabar įprastų pamokų nevyksta, nes visi turime kitus darbus. Nenoriu spėlioti iš anksto, bet ambicijų, kad tai įvyktų, yra nuolat.
Nusprendei, kad dabar svarbiausia vėliavą nešti po visą Lietuvą, kad žmonės pažintų vieni kitus ir kad ristynės jau priimtų kaip savo. Pradžioje, kai šventėse lietuviams pristatinėjome liaudišką ristynų kovą, daugelis tiesiog nežinojo, kas tai yra. Tada po pasiaiškinimų atsirado tų, kurie prisiminė, vieni girdėjo, o kitiems pasakojo senelis.
Kai dabar vykstame į festivalius, dauguma besikreipiančiųjų jau žino, ką darome. Tai yra, mūsų užduotis dabar yra surengti informacinę kampaniją, kad žmonės suprastų, kas tai yra.
Tuo pačiu norime sukurti aplinką organizuoti čempionatus ir žmonės galėtų ateiti į varžybas ir dėl kažko kovoti. O kai ši tradicija bus tokio lygio, kitas etapas bus jaunosios kartos mokymas, būrelių kūrimas. Nes bus aišku, kam visa tai.
Kokia situacija su kitomis etninio sporto šakomis Lietuvoje?
Pavyzdžiui, su ripka (komandinis žaidimas su rituliu) situacija kitokia. Sovietmečiu tokia tradicija egzistavo. Lietuviai tuo domėjosi, buvo ir komandos, ir varžybos, ir čempionatai. Po Sovietų Sąjungos žlugimo visoje Lietuvoje liko apie 7 rinktinės.
Noriu pastebėti, kad Lietuvoje sportas neturi ypatingos paramos iš valstybės. Už sporto plėtrą atsakinga ministerija užsiima kitais reikalais. Visa turima finansinė parama skiriama profesionaliam sportui, likusi dalis tenka entuziastams.
Nenoriu dėl to būti pesimistas, bet man asmeniškai situacija nėra pati palankiausia. Tačiau tai labai geras rodiklis, rodantis, kaip jis atsilaiko žmonėms, kuriems to reikia. Daugelis tradicijų pamirštamos. Reikia eiti ir lavinti žmones iš naujo, nes dabar susidomėjimas didžiulis, vaikams patinka, esame kviečiami į daugybę festivalių. Aš optimistiškai žiūriu į šios sporto šakos ateitį.
Kokios yra pagrindinės ristynės taisyklės?
Istoriškai šie liaudies senovinių kovų stiliai yra apibrėžiami kaip sportas, o ne kaip kovos menai, nes žmonės susitarė vienas kito nežudyti.
Yra teorija, kad imtynės yra seniausia sporto šaka. Australijoje 19 amžiuje antropologai aptiko aborigenų gentį, kuri ilgus metus gyveno izoliuotai. Paaiškėjo, kad jie taip pat užsiima imtynėmis. Jų metodas, beje, labai panašus į ristynės. Tai yra, viena ranka po pažastimi, kita ant viršaus ir taip apsikabino ir bandė padėti ant žemės, atlikti metimą.
Žmonės susitaria nedaryti vieni kitiems didelės žalos, o tiesiog žaisti dėl malonumo. Lietuvoje visos šios technikos dar buvo atliekamos pagal principą – neplėšyti vienas kitam marškinių. XIX amžiuje drabužiai buvo brangesni nei dabar.
Kaip minima tautosakoje, pats varžovas turi pripažinti, kad jį uždėjo ant pečių ir jis buvo nugalėtas. Taip pat, galioja 5 sekundžių taisyklė: jei 5 sekundes sugebėjai išlaikyti varžovą ant menčių, o jis nepasisuko į šoną, neatsistojo ant kojų ir pan., tu laimėjai.
Taip pat yra kitų svarbių normų: pirma, tu sutinki kovoti be agresijos. Tai ir skiria sportą nuo kovos, viskas daroma su pagarba. Neturėtumėte turėti noro pažeminti žmogaus. Tu gerbi jį ir sporto taisykles.
Dabar, kai profesionaliai organizuojame varžybas, skaičiuojame taškus. Už metimą galite gauti iki 5 taškų. Už tokį metimą, kuris atitinka tradicinius principus, vertinama didžiausia suma: abi rankos sujungiamos už nugaros, o jei varžovas po metimo negali atsistoti ant kojų, tai vertinama didžiausia taškų suma. Labai norime išsaugoti tradicijas ir paversti „ristynės“ profesionalia sporto šaka.
Kokie yra pagrindiniai skirtumai nuo kitų kovos rūšių?
Edukacijų ir švenčių metu vaikus ir suaugusiuosius mokome etnografinės ristynų versijos. Pati kova prasideda nuo fiksuoto paėmimą. Imtynininkai stovi ant kojų ir apkabina vienas kitą, susikibę rankomis už nugaros.
Tai pradinė padėtis, iš kurios atliekami metimai ir kt. Po metimo reikia paguldyti varžovą ant menčių.
Ristynės išoriškai atrodo kaip graikų-romėnų imtynės ir šiek tiek kaip sambo. Tačiau su diržu yra niuansas. Tai reiškia visiškai kitokį požiūrį – ristine galite grėbtis už diržą. Graikų-romėnų imtynėse negalima blokuoti kojų, bet mes galime. Yra minima, kad tokia technika buvo naudojama pietinėje Lietuvos dalyje. Drabužiai tai tradiciniai lietuviški sermiaga. Jis yra, bet jis nenaudojamas kaip dziudo ar sambo drabužis. Dažniausiai griebiatės ne drabužių, o diržo. Jūs negalite pasmaugti varžovo kaip dziudo, taip pat draudžiama paveikti sąnarius kaip sambo.
Ar skiriasi paėmimai Lietuvos regionuose?
Dabar sunku nustatyti, nes ši tradicija buvo prarasta. Tačiau XX amžiaus pradžioje buvo kitaip. Šiaurėje Lietuvoje populiaresnis buvo križminis sugriebimas: kai viena ranka yra po pažastimi, o kita – virš peties.
Diržų imtynės buvo populiaresnės pietų Lietuvoje. Vakarinėje Lietuvos dalyje taisyklės buvo visiškai kitokios. Ir pati tradicija apskritai yra sinkretesnė. Kai kurie dalykai galėjo praeiti nuo to, kas buvo prieš tūkstantį metų. Tai daryti senovėje galėjo net Lietuvos teritorijoje gyvenę žmonės – baltų gentys. Galbūt tai tapo dirva tam, ką dabar vadiname lietuvių liaudies kova.
Didžiojo Tėvynės karo metu, kai turėjome profesionalių karių, instruktoriai dažnai atvykdavo iš Europos. Visų pirma tai galėtų būti imtynių instruktoriai. Taip, fechtavimosi trenerio atvykimas buvo užfiksuotas dokumentais. XV amžiuje vokiečių autorius ir imtynininkas Fabianas von Auersfaldas parašė knygą „Traktatas apie imtynes“, kuri buvo gerai žinoma Abiejų Tautų Respublikoje.
Be to, tuo metu daug žmonių tarnavo kariuomenėje, kariavo, turėjo kažkokius mokymus. Ir tada jie grįžo namo ir perdavė dalį savo žinių kaip žaidimą.
XIX amžiuje Rusijos imperijoje galiojo šaukimo prievolė, kai žmonės buvo imami į kariuomenę 25 metams. Lietuvoje kaimuose buvo atskira kategorija žmonių, kurie po tokios tarnybos grįžo jau vyresni, kai kurie suluošinti, neturintys savo žemės. Tokie žmonės turėjo įdomią chartiją, buvo vadinami atsakingais už jaunus piemenis, išugdė jaunimą, kuris troško sportuoti. Tai dar viena versija, kas paveikė ristynės .
Kitas įdomus momentas. Totoriai ir karaimai Lietuvoje gyveno nuo kunigaikščio Vytauto laikų. Prieš Antrąjį pasaulinį karą totoriai turėjo kasmetinę Sabantujų šventę, buvo didžiulės totorių bendruomenės ir ten jie kovojo. Šiose šventėse dalyvavo ir lietuviai, ir tai turėjo įtakos. Negalėčiau sakyti, kad ristynės yra grynai lietuviška tradicija, tai daugiau visko samplaika.
Ką žmogui duoda liaudies sporto raida?
Prieš 10 metų į šį klausimą galėjau atsakyti visiškai kitaip. Festivaliuose pastebiu geras emocijas ir palengvėjimą.
Pas mus atėję žmonės kerta sieną, atsikrato savo kompleksų. Tai teigiamas veiksnys šiuolaikiniam stipriai fiziškai ir psichologiškai ribotam žmogui. Žmogus, kuris ateina į tokį išsilavinimą, niekada su niekuo nekovojo, stengiasi ir visapusiškai tobulėja.
Jei pradedi žmogui sakyti, kad tai kažkaip susiję su jo protėviais, tai padeda suprasti, kas jis iš tikrųjų yra. Tradicijos yra labai svarbios. Tai ugdo charakterį.
Man 40 metų ir pastebėjau, kad kuo daugiau dirbi, kuo ilgiau dirbi, bet mainais gauni labai mažai. Pinigai padeda egzistuoti, bet jie negali nusipirkti sveikatos ir laimės. Bet sportas ugdo žmogų. Nekalbu apie profesionalų sportą, ten yra visai kitaip. Kaip profesionalus karys, esu karininkas, o dabar dirbu su šauktiniais, su jaunąja karta pastebiu, kaip kompiuteriai, telefonai veikia jų socialinius įgūdžius.
Per šventes mes mokome žmones. Jie ateina ir iš pradžių jaučiasi labai nesaugūs. O po ristynių jie užplūsta emocijomis, fiziškai palengvėja, jaučiasi kitaip.
Neteisingai elgiamės su savimi, kaip paliekame sporta profesionalams. Tačiau ristynės tinka visiems. Žmogus turi judėti, kad galėtų gyventi visavertiškai. O etnosportas yra apie tai, kad visiems reikia judėti.
Мишакова Альона
Коментарі