Навіть окремі натяки на існування українського руху на Чорноморському флоті у 1918 році, у фільмі «Загибель ескадри» (1966, реж. Володимир Довгань), призвели до прохолодного ставлення влади до фільму, попри цілком «большевицький» дух картини.
Інколи у фільмах можна було побачити український прапор («Зелений фургон”, 1983, реж. Олександр Павловський), хоча значна частина українців не знала, що він український, інколи — тризуб («Государствєнная граніца. За порогом побєди” , 1987 реж. Борис Степанов). Але практично не можна було почути українського гімну. Були звичайно окремі винятки, наприклад у фільмі “Павєл Корчагін” (1956, реж. Олександр Алов, Володимир Наумов) в сцені зустрічі Петлюри у Шепетівці можна почути мелодію Вербицького, проте її свідомо маскують вигуками натовпу. Мабуть, радянська цензура боялася, що це може пробудити патріотичні почуття у населення.
На цьому фоні виділяється картина “Вісімнадцятирічні” студії “Укртелефільм” 1987 року. Саме у цьому фільмі вперше в радянському кіно прозвучала мелодія “Ще не вмерла Україна”. Але це не все: у стрічці також прозвучала пісня “Не пора”, дуже популярна в період Української революції, і, відповідно, заборонена в часи СРСР.
Фільм був присвячений ленінському комсомолу, знімався за однойменним романом Юрія Смолича.
Головні герої стрічки — ті, кому виповнилось 18 років у 1918 році. Картина показує, як молоді хлопці, які ще недавно разом грали у футбол, опинились у складних умовах розпаду імперії і мають визначитись, на чиєму вони боці. Серед героїв фільму присутні представники трьох політичних течій. Це большевики-революціонери, представники українського руху, а також умовні “білогвардійці”, які волею історії опинились на службі Україні в часи гетьманату. Головні герої “не піддаються” українській агітації і борються за встановлення радянської влади.
Звичайно, все завершується перемогою большевиків, за певної підтримки “позитивної” частини “білих” (які, тим не менш, розстріляні українцями незадовго до приходу червоних). Так дві проросійські фракції об’єднуються у боротьбі проти України.
В самому кінці фільму головні герої вбивають колишнього капітана футбольної команди, тепер українського старшину, і перед його загибеллю в саундтреці можна вловити сповільнений мотив нашого гімну.
Взагалі, попри відверту “прорадянскість”, при перегляді першої серії не полишає враження симпатії авторів фільму до української справи (цікавим є той факт, що у часи незалежності режисер фільму змінив прізвище Єфименко на Юхименко).
Як це все могло відбутися в часи ще міцної радянської цензури, розповідає режисер Василь Образ, який брав участь у роботі над фільмом:
“Був 1986 рік, я закінчував інститут. Головою держкомісії на іспиті у нас був Родіон Родіонович Єфименко. Під час перерви він каже: “На “Укртелефільмі” буде запускатися фільм “Вісімнадцятирічні”, потрібні асистенти. Підете?” Кажу: “Звичайно!”. Вже потім я дізнався що він буде режисером картини.
Єфименко на той час був таким собі “комуністичним націоналістом”. Вихований у творчій сім’ї, батько – режисер театральний, мати – актриса. Він навіть розповідав, що, коли помер Сталін, він, єдиний з тих, хто був студентом, поїхав до Москви на похорон. Але тим не менш, у його творчості дуже багато займає постать Шевченка. Дуже багато фільмів знімав про Шевченка документальних. Українську класику знімав. Котляревського “Наталку-Полтавку” він знімав. Він міг одягнути вишиванку, портрет Шевченка в хаті у нього висів. Тобто був прихований націоналіст, але ж представник ідеологічного фронту.
Я спочатку думав, що “Вісімнадцятирічні” — це фільм про сучасну молодь. А потім дізнався, що це за романом Юрія Смолича.
Перше моє завдання було поїхати в Красногорськ відбирати хроніку. Фільм починався та закінчувався з хроніки. Був асистентом по акторах. У нас знімалися випускники курсу Баталова, Сергія Бондарчука та Костя Степанкова. Це був дебют Остапа Ступки. Я і реквізитом займався, керував потягами.
Сценарій написав парторг нашої студії Васильєв. А консультантом там була вдова Юрія Смолича, вся знімальна група їздила до неї, вона готувала вареники, розповідала, як це було. Роман був написаний у 1938 році, автобіографічний, хоча Смолич казав: “це не про мене, це про епоху”.
У нас був композитор фільму, з яким Родіон Родіонович Єфименко вже працював – це Олександр Злотник, який написав музику для романсу на слова Рогози, хороший такий романс, псевдобілогвардійський, а наповнення іншими піснями на себе взяв Ростислав Радченко, музичний редактор. Вперше, коли я його побачив, він не справляв враження творчої людини. Він жив десь під Києвом, приїжджав на електричці, в такому сірому костюмі, який був завжди зім’ятий та скособочений. Носив з собою величезний портфель, повний нот якихось, записів. Але коли я почав з ним розмовляти та слухати його, зрозумів, наскільки це творча, знаюча та ерудована людина.
Фільм починається з цікавої пісні. Стрільці галицької армії ведуть революціонера молодого, його грав Жора Гавриленко, випускник Кості Степанкова (це був його дебют; згодом він став голосом усіх закордонних фільмів). Неподалік стоять студенти, і вони мають якусь українську пісню заспівати. Це мав бути такий революційний студентський гімн, який підхопили і стрільці.
Я не пам’ятаю, у Смолича яку пісню співали, але Радченко запропонував Івана Франка “Не пора”. Тексту не можна було знайти, тому що в усіх радянських збірниках поезії Франка його не було. Десь він знайшов ці слова. По пам’яті він мелодію написав. Хоча багато композиторів писали музику для цього революційного гімну: я потім знімав фільм про Дениса Січинського (це перший західноукраїнський професійний композитор), він теж писав ноти для цього вірша. І, скоріше за все, це на його мелодію. Радченко дав хлопцям ці слова і сам керував під час зйомки.
З приводу гімну теж була цікава історія. Як показати епоху, щоб видно було, що прийшла нова влада в місто? Парторг написав в сценарії, що на возі їхали п’яні петлюрівці і виконували “Ще не вмерла Україна” (Цікаво, звідки парторг знав цю назву? – І. К.). І Радченко знов кинувся в архіви шукати ноти, а нот нема ніде. Якщо навіть були, йому не давали. І він по пам’яті, десь чувши, записав ноти, зробив партитуру, розписав оркестровку.
Гімн писали в студії звукозапису. Оркестр грав. Напевно, вони знали, що вони грали… Хоча, вони музиканти, їм дали ноти, вони грають.
Все знімалось під фонограму. І ніхто навіть на це не звертав уваги. Ну, їдуть п’яні, грають якусь мелодію… Хоча там не видно, що вони п’яні, тому що це на загальному плані. Режисер тоді оглядався по сторонах, переживав. Я пам’ятаю: “Не забувайте, ви п’яні!” – але їх не видно. Це навіть не були музиканти, це була масовка. Фонограма сильно пливла. Це звукорежисери так постаралися, щоб ніяких не було нюансів. А от у фільм фонограма пішла у чистому виді.
Я-то знав, що це за мелодія. Зі знімальної групи половина знала, половина не знала. Я родом з Західної України, і чув від батьків, від родичів… Коли звучала ця музика, серце трохи по-іншому билося, в ритм цієї мелодії.
В Україні фільм не сприйняли. На “Укртелефільмі” худрада прохолодно його зустріла. Хоча у Москві фільм сподобався, на диво. Я їздив на здачу в Москву, режисеру сказали: “Очень хороший фільм”!” – але, мабуть, вони теж не розуміли, що це за мелодія грає: ну, якийсь марш грає, то грає. Тоді Єфименко мені сказав: “Нічого, через років десять зрозуміють, що я зняв”.
Якщо переглянути ще раз цей фільм, у першій частині там більше до національного, до антирадянського, до антикомсомольського погляду схиляється, хоча це ж фільм, присвячений комсомолу. А друга серія – вже більш більшовицька, радянсько-комсомольська. В принципі, все одно цензура була, і режисер не зміг провести свою лінію до кінця. Хоча в кінці, в сцені розстрілу більшовика Парчевського, я навіть побачив, що у Єфименка сльоза потекла.
Тоді всі фільми приймав ще й військовий цензор, дивився, чи немає загальних планів, чи немає мостів, військових об’єктів. Плюс ще цензура радянська: не дай бог, щоб проти радянської влади було щось сказане. Але всі режисери тоді розмовляли з глядачем езоповою мовою. Єфименко в цьому моменті, здається, вдало зробив, обдуривши цензуру і запустивши пісню “Не пора” і гімн.
Я дивився цей фільм декілька років тому. Була ностальгія. Я пам’ятаю, як це знімалося. Я вклав свій піт, свій біль, своє серце. Я там і знімався. Я пам’ятаю, де я стояв, що я для цього кадру зробив, що я для цього кадру не зробив… Це теж частина мене тодішнього”.
Музикознавець, кобзар, дослідник епохи Української революції, народний артист України Тарас Компаніченко так прокоментував побачене у фільмі: “Несподівано почути в радянському фільмі такі музичні артефакти української визвольної боротьби. І гімн, і пісня “Не пора” дійсно були популярними в ті часи серед учасників національного руху, вони служили певними символами визволення України. У цій стрічці вони звучать відповідно до того, як це мало бути у 1918 році. Музика і слова, відтак і інтерпретація, відповідають епосі. В цих кадрах відчувається певна симпатія до української справи, що контрастує з наступним за цією сценою діалогом про зустріч на вокзалі. Особливо вражає високий рівень достовірності в музичному плані у порівнянні з відвертими хибами в плані одностроїв, назв збройних формувань та інших історичних реалій”.
Якщо дивитись стрічку “Вісімнадцятирічні” сьогодні, вона може здатися типовим зразком радянської пропаганди. Проте українські патріоти там показані зі значно більшою теплотою, ніж в усіх радянських фільмах того періоду. А поява на екрані українських державних символів давала можливість молодому поколінню українців пізнати хоча б шматок забороненої власної історії. У 1987 році в Україні залишилось не так багато людей, які, почувши “Ще не вмерла Україна”, могли сказати: “наші повернулися!”. І це все було зроблено знімальною групою фільму в часи, коли в таборах ще сиділи українці, звинувачені в націоналізмі! Згадаємо із вдячністю цих людей.
Іван Канівець
Коментарі