Якщо розмови про переговори точаться і ширяться різними джерелами, значить або хтось дуже хоче цих переговорів, або для чуток і пересудів є якісь фактичні підстави.
Викинуті водночас в російському сегменті “миротворчі плани” (рф забирається звідусіль, а “питання Криму” на якийсь час заморожується) найбільш вірогідно є черговою “інформаційною качкою” Кремля.
Ризикну припустити, що наміри завоювати Україну стали для росії планом Б. Натомість планом А стало – не програти занадто багато чи навіть усе.
В рамках цього плану росіяни починають намацувати вірогідні контури того, що хтось називатиме планом врегулювання чи миру, але вони вважатимуть стратегічною паузою. Завдання навіть для росії складне, адже переконувати доведеться не лише своїх твердолобих фашистів, але і українців з Зеленським, які не надто поспішають говорити з росією взагалі, а вже тим більше про щось, де немає звільнення наших територій.
Окрім ситуації на фронті підставою для початку таких активних інформаційних заходів, думаю, були останні американо-російські контакти з ядерних питань. Впродовж останніх місяців наші партнери зробили дууже багато для того, щоб переконати росію, що застосування ядерної зброї – поганий для росії варіант продовження війни.
Інформаційні повідомлення про радника з питань нацбезпеки президента США Саллівана, який переконує Україну осмислити реалістичні вимоги щодо Криму, можуть бути і правдивими, і віддзеркалювати певні “червоні лінії”, які під час ядерних консультацій окреслили росіяни. Збереження контролю над Кримом при втраті усього іншого окупованого в Україні дійсно зараз вже виглядає непоганим варіантом для Кремля.
Чи означає це, що США примушуватимуть нас до певних умов перемир’я? Не обов”язково.
Так, США мусять щоразу більше концентруватися на Китаї, військовий конфлікт з яким через Тайвань (чи будь-яку іншу причину) щодня виглядає таким, який буде неможливо або дуже важко уникнути. Протиріччя в тихоокеанському регіоні наростають, правила безпекової поведінки деградують, як і міжнародне право назагал, Китай живе твердим переконанням, що він став наддержавою, США – знаннями, що наразі це ще не так. Але враховуючи нинішні обставини американці легко прогнозують ситуацію, як себе поводитиме Китай, якщо його амбіції стати наддержавою реалізуються і навряд чи в захопленні від цього.
Але тиснути на Україну політично, а тим більше – матеріально (це наш найбільший страх – узалежнення військової та інших видів допомоги США від нашої згоди на переговори з рф), переконаний, США все ж таки не планують, бо не можуть. Підтримка України задекларована в такий спосіб, що не передбачає можливість змінити позицію без серйозної політичної кризи для партії влади. Пригадаємо, що навіть безпардонний Трамп, вимагаючи від України певних правових і процесуальних кроків, які би він використав у внутрішньополітичній боротьбі, не зміг гратися у затримування військової допомоги більше кількох тижнів, – а потім під шаленим тиском публічної критики в США був змушений виправдовуватися, юлити, “відкочуватися” і тд.
Проте наші партнери і друзі (і США, і ЄС) – це не бездонна діжка матеріальної допомоги. Ми повинні дбати увесь час про те, що партнери мали щонайменше бажання не знижувати рівень допомоги Україні.
ЄС наразі не має геополітичних амбіцій, тому очікування від України з боку європейців залишаються незмінними – реформуйтесь, боріться з корупцією, розвивайте правову систему та законність. Важко розвивати економіку під час ракетних обстрілів, але деякі речі все одно можна зробити – відкинути помилкові і шкідливі спроби за рахунок збільшення фіскальної дисципліни та фінансового навантаження на бізнес та громадян збирати більше надходжень. Наш уряд не може порахувати перспективні вигоди від максимальної лібералізації бізнесу, тому захоплено рахує збитки. Але під час війни уникнути збитків ми не зможемо. Тому варто подбати не про збільшення податків та зборів, а про збільшення в перспективі одного-двох років тих, хто ці податки і збори може платити. Цього поки не бачить ні українська бізнес-спільнота, яка чесно і з ентузіазмом тягне на собі велику частину роботи по допомозі війську, ні наші закордонні партнери, які достатньо чесно виконують добровільні зобов’язання підтримувати на плаву нашу економіку.
Для того, щоб США і ЄС бачили “світло в кінці тунелю” війни ми повинні наступати і добиватися перемог. Це одне з найскладніших і найважливіших завдань. Без просування України вперед на Схід і на Південь ентузіазму наших партнерів (та зрештою і самих українців) може не вистачити надовго. Чим успішнішими будуть дії Збройних сил на полі бою, тим тихішими будуть розмови про переговори з рф (можливо до межі Криму, але і до цієї межі ще потрібно дійти через Херсонську, Запорізьку, Донецьку і Луганську області).
Інша порада нашій дипломатії – необхідно спробувати “вписати” себе в зовнішньополітичні пріоритети США. Наша політика умиротворення і загравання з Китаєм цьому не сприяє. Це питання вибору сторони – Добро чи Зло, хороші хлопці чи погані, проблема чи вирішення проблеми. Ми не маємо можливості уникати цей вибір чи зробити його не на користь США. Бо інтереси США і України збігаються. Це вже добре розуміють і литовці, і поляки, і чехи, і переважна більшість наших нормальних сусідів. Ймовірний конфлікт між США та Китаєм майже відразу перетвориться на світовий конфлікт. І якщо хтось думає, що ми зможемо робити вигляд, що він нас не обходить – спробую розчарувати – подумайте, що першим ділом зробить рф, коли зрозуміє, що США і ЄС сконцентрувались на конфлікті чи війні з Китаєм? І чому ця коаліція допомагатиме нам, якщо ми не будемо її частиною?
Ситуація не вимагає від нас наразі надто радикальних кроків, але офіційний перегляд відносин стратегічного партнерства з Китаєм, перегляд відносин з Тайванем (найбільш вірогідний перспективний партнер для України для розвитку ракетних програм та виробництва комплектуючих для високотехнологічних систем озброєння) – це те, що можна робити сміливо, без врахування наскрізь брехливого аргументу про те, що військова допомога Китаю росії обумовлена нашою позицією по Тайваню, а не розумінням Китаєм геополітичної ваги можливої поразки росії у війні з Україною.
Як не дивно, важливою у плані стримування Китаю є і Білорусь. Слід чітко усвідомити, що всі ідеї “шовкового шляху” по суті є антиамериканськими, бо спрямовані на пошук можливості обійти домінування США на морі. Залізничне сполучення Китаю з Європою найлегше розірвати, “висмикнувши” з коридору Білорусь. І це завдання повністю відповідає стратегічним інтересам національної безпеки України. Важливо просто вміти пояснити це американцям.
Життя яскраво демонструє, що ми здатні знаходити вихід з найскладніших ситуацій. Але деякі кроки варто робити своєчасно. І тоді ніщо не зупинить передові загони наших Збройних сил на кримському перешийку. Ніякі переговори і ніяка ядерна зброя.
Богдан Яременко
Коментарі