Традиційно, у кожну третю неділю травня в Україні відзначають День вишиванки. Цьогоріч свято випало на 18 травня.
Українська вишиванка – це не лише елемент традиційного одягу, це також символ, що слугує нагадуванням про стійкість України та незламний дух її народу. Протягом історії українці стикалися з численними викликами та боротьбою за свою ідентичність, але їм вдалося зберегти свої культурні традиції та звичаї, серед яких є і вишиванка, яка вже довгий час вважається елементом національної гордості.
Про українську вишиванку журналісти «Бомка» поспілкувались з мисткинею у сфері художнього текстилю, етнографинею, професоркою Львівської національної академії мистецтв, членкинею Національної спілки художників України Зеновією Шульгою.
«Українське мистецтво на фоні світових культур займає одне з чільних місць. У всі часи. Ми надзвичайно давня нація. І те, що витворили українці протягом тисячоліть – воно зараз особливо привертає увагу і мистецтвознавців, і просто любителів мистецтва та краси», – розповідає Зеновія Шульга.
За її словами, вишиванка, у всі часи була елементом боротьби за українську ідентичність:
«Кінець 19 початок 20 століття, коли йшла величезна боротьба за утвердження української нації, створення Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки… Це вишиття – це був засіб. Мистецтво – це зброя. І то дуже потужна. Коли я собі одягну якусь вишиванку чи якусь деталь, я себе маркую».
Проте в часи СРСР розвиток самобутнього українського мистецтва майже припинився, оскільки «нам увесь час загарбники вбивали у голову меншовартість».
«Найбільше чіплялися до мови. Мова – це не тільки слово. Та ж вишиванка – це теж мова, це код нації, це є історія записана у певних знаках, символах і образах. А тому ідеологи-чужинці знали по чому бити і як бити.
Звичайно те, що відбулося за часи трьохсотлітнього панування північного сусіда – це кари гідне. Те, що ми зараз бачимо на нашій території, коли просто так зникають цілі міста, тому що колись дуже сподобалась територія. Людина не має жодного значення», – розповідає мисткиня.
Вона додає, що того часу вимордували багато людей, а разом з ними зникла та частка знань про культуру, яку передавали з уст в уста.
«Так і ці знання колись передавались з уст в уста. Бабця мала онуків, вона їх доглядала у той час, коли мама чи тато працювали на полі. І бабця все розповідала: те, чим жила вона, її мама, бабця і прабабця. Таким чином зберігалася тяглість певного якось знання, яке було оформлене у візуальні знаки і символи. Зараз цього немає».
За словами мисткині, колись вишиванка була не просто прикрасою. Кожен стіжок вишивки ставав знаком-оберегом, який наносили на одяг для того, щоб захистити людину від злого ока, від злих сил.
З часом, у кінці 19-го на початку 20-го століття, всі ті знаки отримали зовсім інший вираз – вони перестали «говорити» і діяли на людей виключно з естетичної точки зору.
«Разом з тим, якщо добре подивитися на українську вишивку – вона читабельна, її можна прочитати. І хто цікавиться тим, ясно, що він відрізняє кітч, несмак», – підкреслює Шульга.
Як приклад нерозуміння походження візерунків вишитих сорочок вона розповідає про вишиті маки:
«Ми зараз бачимо усюди маки на вишитих сорочках. За давньою традицією – це жалобна квітка. До сьогодні, років двадцять назад, я була в Карпатах, дивлюся, гуцулка має чорну тканину, на якій вигаптувані маки. Я питаю: що це таке? А коли хтось помре, то застеляють лаву».
Тобто історичне значення вишитих маків – це жалоба та скорбота.
Свого часу Зеновія Шульга була залучена до виготовлення 50 етнографічних костюмів для знаменитого українського академічного хору імені Григорія Верьовки. Для того, аби їх виготовити вона, разом з іншими майстринями, які буди задіяні у проєкті, 3 роки їздила по музеях та селах України, аби дослідити українське вбрання.
«І ми три роки їздили Україною у найбільші музеї для того, щоб подивитися чим характерний той чи інший регіон, які його візуальні характеристики. Ми ніде не бачили на сорочках вишитого маку. Ніде», – підкреслює мисткиня.
Суспільство зараз розвивається і мусить жити у контексті часу, проте носіями автентики, в першу чергу, залишаються мова та мистецтво, оскільки саме вони допомагають ідентифікувати себе і маркувати. Саме функцію ідентифікації свого часу виконував традиційний український стрій.
«Припустимо на Покутті одяг є подовжений, бо це низина – то сорочка довга, обгортка загорнута довга. Гуцулка у такому в гори не полізе, бо буде топтати це все. Гуцульська запаска вона за коліно і не більше. Отже, десь та територія диктує певний спосіб і життя, і спосіб зодягання. І це було наше багатство і надбання», – розповідає Зеновія Шульга.
Раніше вишивана сорочка могла ще й багато розказати про свою власницю чи власника, оскільки кожна була неповторною, у кожен візерунок закладалося унікальне значення. До прикладу, по вишиванці можна було впізнати свого родича, навіть якщо ви не були знайомі між собою. У наш час настільки унікальні взори зустріти дуже важко.
«Що було колись з вишивкою: до Різдва і до Великодня, особливо молоді дівчата хотіли вийти заміж. Кожна собі сама готувала свій одяг. Сама спряла, зіткала, оздобила. Але вона, коли вишивала, вона шторки позасувала, віконця позаслонювала і двері замкнула, щоб сусідка не прийшла і не підглянула, що вона вишиває. І на Великдень, коли вийшли, двох однакових блузок не могло бути.
Нині що ми робимо: ми йдемо в театр, ой-йой, а там ще одна пані в такій самій суконці, як я. Тому еліта – вона завжди шиє індивідуальний одяг. Вона не може бути масова – це не роба, яку пошили і на стадіон випустили, бо їх має бути 13 однакових. Тому мас-маркет має багато проблем, які треба було б думати: чи менші партії, чи розосереджувати, але найкраще індивідуально», – підкреслює Шульга.
Вона розповідає, що у середині 19 століття, коли у Лондоні відбулась велика виставка у 1851 році під патронатом самої королівської родини, вже тоді художники звернули увагу на те, що промисловість дає оцю масовість:
«І зробили ґвалт і крик, що треба рятувати ручні ремесла. Бо, як і я казала, двох вишитих однакових сорочок бути не могло. Тому, якби ми зараз відродили народні промисли, при тому всьому, не отак, як кожна тітка, що хотіла, те придумала, а в тандемі з професійним митцем, який має діапазон знань, який розуміє, що до чого, а ще має талант, а ще має відчуття часу, а ще має відчуття стилю, напевно буде файно».
Зеновія Шульга зауважує, що Україні пощастило, що вишиваний одяг не опинився на маргінесі нашого життя.
«Великдень: ви подивіться, як люди виходять з церкви на великодні свята. Ну це фешн-вік. Одна другої гарніша, двох однакових нема! І все це так святково, так красиво», – каже вона.
Однак, мисткиня скептично ставиться до того, щоб носити вишиванку щодень:
«Я не думаю, що ми будемо щодень ходити на роботу у вишиванці, бо вона має акценти, вона акцентована, вона загострене відчуття краси має».
Зеновія Шульга вважає, що надзвичайно важливо зберігати давні вишиванки, оскільки їх залишилось дуже мало.
«Чим цінна наша культура, зокрема кінця 19 початку 20 століття, я вже не кажу давніші, бо їх менше збереглось, бо нема двох однакових. Це історія народу», – підкреслює вона.
Вишиванки, які передавались з покоління у покоління, на думку Шульги, точно не призначенні для повсякденного носіння. Вона говорить, що краще зробити репліку та носити її, а оригінальну вишиванку, за бажанням, віддати до музею:
«Тим більше, що тканина має певний вік життя: її їдять молі, якісь грибки, бруд їй докучає. Тобто, якщо ти не можеш передати її родині, від бабці-прабабці внукам-правнукам, ну то віддай до музею, бо це історія нашого народу. Наші діти-внуки не будуть мати з чого зчитати, а які ж ви були, а що ви після себе залишили».
Ольга Бабишена
Коментарі