Про все це ми поговорили з музичним журналістом і автором медіа «Слух» Максимом Чухлібом.
Перш за все, я хочу тебе спитати, як би ти міг описати сучасну українську музику?
Я б сказав, що українська музика має дуже великий потенціал, тому що, якщо аналізувати ті умови, в яких знаходилась наша музика 30 років української незалежності, то вона виживала за дуже несприятливих умов. Звісно, якщо ми говоримо саме про українськомовну чи україноцентричну музику, а не ту музику, яка орієнтувалась, скажімо на російський шоубізнес.
Тому українська музика – це великий потенціал і талановиті люди.
Тож сподіваюсь, що зараз, коли у нас на дворі такі буремні часи, українська музика зміниться. І це вже помітно, наскільки вона змінюється з кожним днем. Але звісно, у цих змін є як позитивні, так і негативні наслідки.
Зосередьмося тоді на музиці, яка виникає саме зараз. Повномасштабна війна породила якусь небачену кількість нових треків, зокрема патріотичної, україномовної музики і це, звичайно, добре, але серед усіх треків можна знайти як і щось дуже круте, так і щось доволі посереднє, що скоріше запам’ятовується через текст, який «заїдає», аніж через свою якість. Здебільшого, в різному порядку під доволі схожу музику повторюються одні й ті ж слова: байрактар, джавелін, козаки тощо. І це ще звучить звідусіль.
До чого я веду: як ти ставишся до таких не надто якісних пісень?
Я думаю, що це нормально, що такі пісні, така творчість з’являється у час повномасштабної війни в Україні. Ми в редакції (медіа «Слух» – ред.) навіть винайшли термін «байрактарщина», щоб описати не тільки музику, а й загалом тенденцію у нашій культурі, яка почалась після 24 лютого, коли з’явились всі ці маркери: байрактари, козаки, джавеліни, пес Патрон, ванька-встанька і так далі. Ми це чуємо у кожній другій «байрактарній» пісні. Цього дуже багато.
Але, як я вже казав, це абсолютно природно, що у державі, яка воює, відбувається відповідь суспільства на виклики, які породжує війна, саме таким шляхом.
Я не проти попмузика, я не проти примітивних форм цієї музики, тому що завжди має грати щось на радіо або коли ти їдеш в машині, або вмикаєш М1. Інше питання, чи це музика, яка складається зі слів байрактари, джавеліни та пес Патрон чи з чогось якісного.
Чи не здається тобі, що це не стільки попит аудиторії, скільки не спроможність артистів створити щось оригінальніше?
У нас якісної попмузики майже ніколи не існувало. Тобто якщо орієнтуватися на її західні зразки… На Заході попмузика це Каньє Вест, Нікі Мінаж, Дрейк, Біллі Айліш, Дуа Ліпа і так далі. А у нас попмузика до 24 лютого – це Потап, NK, Тіна Кароль тощо.
Тому, коли настало 24 число, наша попмузика виявилася не готовою до кінця до оцих викликів. Всі ці «байрактари» – це ніби лакмусовий папірець, який показує на скільки примітивним зараз буває сприйняття попартистами цієї війни.
Це двояке питання насправді, бо от раніше я говорив, що «байрактарщина» – це нормально, а зараз починаю її критикувати.
Але зважаючи на те, що у нас не вся зараз музика «байрактарна», в Україні є виконавці, які роблять музику вдумливіше, інтелектуальніше, більш рефлексивно, то не можна сказати, що музика повномасштабної війни на 100% погана. Звісно, є достойні зразки цієї музики, достойні виконавці.
А як зробити так, щоб саме їх чули більше? Щоб після перемоги умовні Лободи та Дорни не збирали умовні Жовтневі. Щоб це робили виконавці, які творять смисли, а не вони.
Ти маєш на увазі музичне наповнення їхньої творчості чи позицію щодо росії?
І те, і те. Тобто Полякова, наприклад, точно за Україну, але чи якісні її пісні? Не знаю.
Щодо Полякової я з тобою погоджуюсь. Це така стара плеяда нашого шоубізнесу: Тіна Кароль, Оля Полякова, Дзідзьо і так далі. Це максимально прості смисли і максимально проста музика. У мене навіть виникла така асоціація з романом Орвела «1984»: там одне з Міністерств займалося створенням музики для пролів. Максимально прості пісеньки про любов, про насущні речі. Тобто цю музику для пролів дуже легко створювати – вона створюється для того, щоб просто заповнювати порожнечу у цих людей, щоб вони мали що слухати. Душі в цих піснях немає. І мені здається, що Оля Полякова чи Дзідзьо – це теж така музика для пролів.
Але якщо говорити про Івана Дорна музично, не в контексті його політичної позиції (він там казав, що «ми молодші брати росії, які посварились зі старшим братом»). Чисто музично він завжди орієнтувався на Захід, особливо його альбом «OTD» – це дуже достойна музика.
Але я розумію про що ти, коли кажеш, що нам зробити, щоб ці люди не збирали стадіони. Я думаю, просто працювати над культурою споживання музики в Україні, розвивати естетичні смаки українців.
А як це зробити?
Зробити це можна через діяльність музичних медіа, музичні подкасти, через джерела, звідки люди зможуть дізнаватися про хорошу, класну музику.
Наприклад, у 19 столітті на Галичині діяла «Просвіта», яка просвітляла народ. Вони робили вечори української літератури, показували людям, що дивіться – є Шевченко, є Франко і так далі.
І такою самою «Просвітою» для українців у плані їхнього музичного смаку зараз якраз мають стати оці музичні медіа, музичні блогери та, звісно, самі музиканти.
Думаєш, є шанс, що Міністерство культури якось допоможе у цьому?
Воно мусить допомогти. Є різні моделі державної підтримки культури – різні моделі того, як різні держави підтримують свою культуру. Наприклад, у США культура підтримується коштом меценатів: приватних підприємців, які вливають кошти у музеї, виставки і так далі. Музична індустрія теж тримається тільки на приватниках. Люди вкладають у музику гроші і роблять з цього бізнес.
У Франції держава визначає свою культуру (і музику, і мистецтво) як речі, які зазнають впливу інших культур. Вони вважають, що французька культура у небезпеці і її потрібно рятувати від культури, наприклад, США, Великобританії, Німеччини. Французька культура затиснена між цих інших культур і треба їй допомагати фінансово збоку держави. Тому французи дуже багато вливають державних грошей саме у підтримку культури.
Україна має перейняти французький тип підтримки культури. Тому, я думаю, за тих умов, в яких багато років була не тільки музика, а й загалом вся наша культура, сьогодні Міністерство культури мусить працювати не тільки над тим, щоб підтримувати популярну музику, а й над підтримкою андеграундної.
У нас є Український культурний фонд – він дуже багато робить для всіх пластів нашої культури. У нас є Український інститут – він більше на музиці концентрується. Але зараз у Міністерстві культури, схоже, працюють люди, які не до кінця розуміють контекст української культури, тому що вони, час від часу, роблять настільки якість дивні та непопулярні рішення, що я просто не розумію навіщо це. Можна ж робити набагато більше: більше проєктів, більше грантів і так далі.
Андеграундна музика, наприклад, полишена на самих музикантів. У нас немає ні меценатів, ні державної підтримки для того, щоб ця неформатна музика якось існувала. Нема іншого рішення, аніж підтримувати цю музику зі сторони держави. Принаймні робити фестивалі, які організовані за державний кошт.
Наприклад, є такий київський інді-фанк гурт «Blooms Corda». Це гурт, який, напевно, вже між андеграундом і мейнстримом. Його дуже люблять, цінують і от у них вийшов новий альбом, але немає змоги його презентувати на велику аудиторію, немає змоги отримати за нього якусь премію.
У нас є Шевченківська премія, але єдиний не «шароварний», не «калиновий» музичний гурт, який отримував цю премію – це «ДахаБраха». І Вів’єн Морт колись номінувалась. А премій для більш незалежної музики у нас немає абсолютно.
Тому (міністерству культури – ред.) потрібно робити більше. І звертати увагу не тільки на популярну музику, на її розвиток і підтримку, а й на незалежну музику. Тому що популярна музика може вижити коштом людей, які сприймають її як бізнес, які зацікавлені в розвитку популярної музики. А людей, які були б меценатами для незалежної музики чи для «серединної сцени», яка між мейнстримом і андеграундом повним – от в нас таких людей нема.
Якби ми пішли радикальним шляхом, наприклад, заборонили мейнстримовим виконавцям співати російською – більшості тоді не вистачить українських хітів і за той час, поки вони будуть створювати щось нове, спробувати просувати андеграунд. Щось з цього могло б вийти?
Я думаю, що наразі у нас вистачає квот. Десь близько 90% українських пісень має лунати в радіоефірі, а те, що лишається для пісень іншими мовами навіть не працює, бо зараз стало позорним виконувати пісні російською мовою, зразу кенсл.
Я не думаю, що українська музика з часом буде повертатися до російської мови, тому що в нас вже зовсім інше суспільство. І ми просто не дамо цього зробити.
Наприклад, у Львові проходив фестиваль «Escadron Fest» і там грала група «КАТ». Це дуже класна група з Харкова. Вони грають постхардкор. Вони раніше виконували пісні російською, а зараз вони приїхали до Львова зі своїм новим українськомовним альбомом «Поклик» і сказали зі сцени, що в нас є російськомовні пісні, але ми, як люди з Харкова, вважаємо, що російської мови не має бути в українському культурному просторі, тому ми переклали свої старі пісні українською мовою. І вони грали їх українською. Це дуже класний кейс.
Відповідаючи на писання: якщо заборонити російською і замінити це андеграундом, то це буде шокова терапія. Поки що наше суспільство не готове до такого.
Перед нами ще дуже багато років послідовної роботи над тим, щоб познайомити українців з хорошою музикою. Над тим, що в нас є хороші україномовні артисти, просто їх не всі знають.
Ти не думаєш, що це буде, як з «лагідною українізацію», коли все було так довго і лагідно, що на це просто перестали звертати увагу? Може нам все ж потрібна якась «радикальщина»?
Для нас «радикальщиною» стала повномасштабна війна, бо «лагідна українізація» доволі довго тривала, фактично з 2014 року був такий курс нашої держави. Але, на жаль, потрібно було повномасштабне вторгнення росії, для того, щоб більшість українців зрозуміли, що російське – це вчорашній день. Що це якийсь такий релікт, який давно відмер і який потрібно від себе відкинути.
Повернімося тоді до андеграунду. В кого з наших виконавців є шанс сподобатись іноземцям, потрапити в закордонні чарти?
А в нас вже є такі виконавці. В нас є виконавці андеграундні, які майже невідомі тут, або цінуються тільки вузьким колом слухачів, але шалено популярні за кордоном. Якщо ми говоримо про рок-музику, то можна назвати «Stoned Jesus» чи «Somali Yacht Club» – це до речі група зі Львова. Або найпопулярніший метал-бенд український за кордоном «Jinjer». Хоча вони доволі скандальні. І в росію їздили, і про «совок» висловлювались позитивно, але це популярна група і цього не віднімеш. Хоча після 24 вони теж вибачалися, розкаювалися…
Або, скажімо, за кордоном ще «ДахуБраху» дуже люблять. Вони турять зараз по Америці, по Європі – їх всюди запрошують, всюди люблять.
Коротко кажучи, кожен музикант, кожен виконавець має розуміти, що в нього є своя власна ніша і що йому потрібно знайти свою власну аудиторію. Тому деякі наші андеграундні виконавці знайшли цю аудиторію за кордоном, не маючи змоги знайти її в Україні, бо тут їх музику переважно просто не розуміють.
То що не так з українською музикою?
З українською музикою дуже скоро все буде так, як має бути. Але, поки що, нам не вистачає людей, які можуть міняти її. Нам потрібно більше людей, які говорять про музику.
Повну версію розмови можна прослухати у подкасті “Що не так?”.
Ольга Бабишена
Коментарі