Першою парою у радянському “Палаці щастя” у Львові були виселенці з Польщі, а наречена недавно повернулася із Сибіру

Рівно 60 років тому, у вересні 1962 року, у Львові на вулиці Матейки урочисто та помпезно відкривали новий міський “Палац щастя” — так від радянських часів і дотепер називають відділи РАГСів.

24.09.2022
Першою парою у радянському “Палаці щастя” у Львові були виселенці з Польщі, а наречена недавно повернулася із Сибіру

Під фанфари перерізалася червона стрічка, було багато квітів і навіть шампанське, яким пригощали молодят, вітальні слова говорили якісь піонери, промову тримав молодий, але популярний уже поет Ростислав Братунь, а “весільним генералом” виступав особисто перший секретар обкому компартії Іван Грушецький…

Приміщенням для урочистої реєстрації шлюбу “щасливих” радянських людей тоді вибрали розкішну необароккову віллу, яку наприкінці 19-го століття збудував біля Єзуїтського парку (тепер — парк Франка) польський граф Францішек Потуліцький. Проектував споруду відомий архітектор Ян Кудельський, а її будівництвом займалася знаменита фірма Івана Левинського.

Вілла Потуліцьких, в якій було облаштовано радянський РАГС, фото 1940-х років

У 1903 році цю віллу придбав ще один граф – намісник Галичини Леон Пінінський, ректор Львівського університету, професор римського права, колекціонер і меценат. Свою резиденцію цей галицький політик та вельможа перетворив на артистичний салон, збираючи тут творчу молодь на симпозіуми та лекції, а його колекція творів мистецтва, які він зберігав у стінах палацу до початку Другої світової війни, вважалася однією з найбільших на території тодішньої Польщі.

У роки німецької окупації Львова у колишньому графському маєтку розмістили “Інститут Праці на Сході”, що займався вивезенням на примусову працю до Третього Рейху так званих “остарбайтерів”. Тоді тут ставили свої підписи на документах ті львів’яни, яким надовго судилося покинути рідні краї та стати рабами на німецьких промислових підприємствах чи гнути спину на бауерів у сільському господарстві.

…За гіркою іронією долі, першими молодятами, які поставили свої підписи у книзі реєстрації шлюбів у новому “Палаці щастя” були молоді люди, родини яких у повоєнні роки постраждали від комуністичного режиму і були переселені з території Польщі. Щоправда, для тогочасної преси, яка описувала важливу для міста подію – відкриття нового приміщення РАГСу, вони були просто: “робітниця Львівської фабрики гнутих меблів Євгенія Бахір та головний механік фабрики дитячих іграшок та наглядної агітації Володимир Грисюк”.

Ілюстрації до публікацій в радянських газетах про перших наречених “Палацу щастя”

На жаль, уже немає можливості розпитати у цих людей, що саме вони відчували в той час, коли першими стали на рушничок щастя та приймали вітання від тодішньої верхівки компартійної номенклатури. Володимир Грисюк, який був активістом львівського осередку товариства “Холмщина”, помер у 2014 році, у віці 78 років. Через чотири роки пішла у засвіти і його вірна дружина Євгенія, яка була на сім років молодшою від чоловіка. 

Але нам вдалося розшукати доньку перших молодят — Галину Яремчук, яка досі проживає у Львові, та поговорити з нею про ті події.

“Я знаю, що тоді було декілька пар, які одружувалися в той день, але так сталося, що тато і мама були першими в черзі. Вони не були жодними передовиками і до активу тоді не належали. Тато все життя був безпартійним, а мама — тим паче…” – розповідала пані Галина.

Виявляється, перша наречена львівського “Палацу щастя” Євгенія Бахір, якій на час весілля було 19 років, лише нещодавно перед одруженням повернулася… із Сибіру, куди вислали її батьків разом з дітьми. І це було вже друге велике переселення родини Бахірів. Спершу її батька Івана Бахіра зі всією сім’єю вивезли з території Польщі, із села Вілька Запалівська Ярославського повіту.  Тоді, у 1947-48 роках, маленькій Євгенії щойно виповнилося п’ять рочків.

Ілюстрації до публікацій в радянських газетах про перших наречених “Палацу щастя”

“Їх, коли привезли з Польщі, то спочатку поселили на Львівщині в селі Кротошин. Але там були такі “добрі” люди, що донесли, ніби вони куркулі, і їх виселили аж до Сибіру. У селі тільки найстарша сестра лишилася, а їх всіх разом з дітьми вивезли. Діда ще й посадили в тюрму, років на десять, здається. Він після звільнення приїхав до них на сибірське поселення, але все наполягав, щоб вертатися назад, на Захід…” – пригадувала донька перших молодят.

У перший клас майбутня наречена, яку згодом у Львові вітали усі партійні чинуші, пішла як вигнанка із рідної землі, в холодному Сибіру. Там і минуло її “щасливе” дитинство.

Коли родина Бахірів зрештою повернулася на Галичину, то виявилося, що поселитися на Львівщині не так вже й просто — родину виселенців не хотіли прописувати. Тільки Євгенію вдалося поселити до старшої із доньок, яка, одружившись, залишилася у Кротошині. Щоб отримати паспорт і прописку, молода дівчина пішла працювати на меблеву фабрику у Львові. Під час роботи на фабриці, яка тоді була на вулиці Зеленій, закінчила вечірню школу. 

“Там же на фабриці вони й познайомилися з татом, він там працював на інженерній посаді”, – розповідала Галина Яремчук.

Володимир Грисюк також був із родини переселенців з Польщі. Із рідної Холмщини його родину завезли аж на Запоріжжя, але, як і сім’ю Бахірів, вигнанців тягнуло ближче до рідних земель.

“Тато, пам’ятаю, багато розказував про той острів Хортиця. Але із Запоріжжя вони вернулися на Волинь, жили біля Луцька. Вже звідти він приїхав вчитися до деревообробного технікуму до Львова. Так з деревом себе пов’язав на все життя, працював на різних роботах, навіть якийсь час був вчителем трудового навчання в школі. Потім був інженером в управлінні місцевій промисловості”, – пригадувала донька.

Відколи у 1990 році у Львові було утворено суспільно-культурне товариство “Холмщина”, Володимир Грисюк став його активним учасником. Постійно був на зібраннях, їздив на свою батьківщину на території Польщі. Належав також до ініціативної групи, стараннями якої було зібрано кошти та споруджено пам’ятник  жертвам терору і депортації українців Холмщини в 1938–1947 рр. Пам’ятник постав на терені Сокальського району Львівської області, неподалік кордону з Польщею і зовсім близько від холмського села Пісочне, єдиного, яке після війни опинилося в межах України. 

Пам’ятник жертвам терору і депортації українців Холмщини в 1938-1947 рр, встановлений поблизу с.Тудорковичі Сокальського району на Львівщині

Наприкінці 2009 року будівництво цього пам’ятника було завершено, його відкриття відбулося влітку наступного року. Тепер він символізує єдність трьох українських етнічних земель – Волині, Галичини і Холмщини.

“Маму не тягнуло до Польщі. Частіше говорила про те, щоб поїхати подивитися на Сибір, про який у неї залишилися дитячі спогади. Хоча вона там і недовго була”, – розповідала донька. 

Матері Галини теж довелося змінювати місто роботи — після закриття меблевої фабрики, попрацювала і на автобусному заводі, і на ВАТ “Полонина”. Усередині 1970-х вона перенесла серйозну операцію через підозру на онкологічне захворювання, яку їй робив знаменитий львівський хірург Угляр. Щоб не надірвати здоров’я, вийшла на пенсію при першій нагоді.

…Попри гучні урочистості, які було влаштовано з приводу відкриття нового “Палацу щастя” під час реєстрації одруження Володимира Грисюка та Євгенії Бахір, саме весілля молодята відгуляли скромно — у помешканні сестри, на Сихові. Церковний шлюб брали підпільно,  фотографій з цього священнодійства не збереглося. 

З часом у “перших молодят” народилося двоє дітей — донька Галина та син Тарас, якому теж на долю випали далекі мандри, але цього разу – на Захід, до заокеанського міста Чикаго. Але це вже трохи інша історія.

Богдан Скаврон

Коментарі

11:34
У омбудсмена України вимагають у Шевченка вжити заходів щодо Шевченка
Керівнику українського футболу не вдасться відмовчатися за дії своєї команди.
12:08
Традиції «аварійності» львівського мера. Продовження
В попередній статті нами була вибірково і як наглядний приклад розкрита історія «успіху» співпраці представників однієї сім’ї – сім’ї Новосад і пов’язаних з ними юридичних та фізичних осіб з структурами, підконтрольними Львівській міській раді, у сфері закупівель бюджетним коштом різноманітних «аварійних» послуг та робіт.
12:00
Відомий львівський лікар пройшов стажування у провідній клініці США
Завідувач відділення кардіології та реперфузійної терапії лікарні Святого Пантелеймона Василь Процько повернувся зі стажування у Сполучених Штатах Америки та поділився враженнями від поїздки.
14:02
Традиції «аварійності» львівського мера
«…Тут зберігають давні традиції…», «… завжди особлива атмосфера святкування певних подій, свят, проведення різних форумів…» – приблизно так відгукуються гості про наше місто. Нерідко так говорять і самі львів’яни.