У дискусії, організованій порталом Delfi, Центром досліджень Східної Європи та ресурсним центром Reforum Space у Вільнюсі, взяли участь завідувач кафедри російської філології Вільнюського університету Павло Лавринець, блогер та ведучий Альгіс Раманаускас, старший аналітик Центру досліджень Східної Європи Володимирас Лаучюс та журналіст Ілля Шепелін.
Запрошені спікери кожен зі своїм бекграундом, унікальним досвідом та різним ставленням до проблеми.
Аналогічне опитування 2021 року показало, що тоді негативно ставилися до росіян лише 21,6% литовців. Триразове зростання негативу лише за рік – і перша причина його лежить на поверхні: напад Росії на Україну.
“Негатив неминучий, зрозумілий і зрозумілий”
Володимирас Лаучюс, старший аналітик Центру досліджень Східної Європи: Війна – це головна причина і з цим усі погодяться. Я вважаю, що зростання негативного ставлення до росіян – це такий вид психологічної проекції: ставлення до тих, до кого ви не можете дотягнутися – до путіна, до кремля, до російської влади – проєктується на тих, до кого простіше дотягнутися. Це і російськомовне населення країн Балтії, це і Чайковський зі своїм ” Лускунчиком “, який можна заборонити ставити, це й різні назви театрів, вулиць. Оскільки вдарити серйозно по путіну ніяк не виходить, можна це зробити таким чином. Це певний рід перверсії, яка пояснюється емоційною напругою. Негатив неминучий, зрозумілий і зрозумілий. Чи виправдано – це вже інше питання. Я вважаю, що не дуже, проте результати [дослідження] ми бачимо.
“У суспільстві давно існує якийсь різновид ксенофобії”
Павло Лавринець – людина, яка живе у Литві від народження, спілкується і з литовцями, і з росіянами, і з місцевими, і з приїжджими.
Чи помічають погіршення ставлення корінні жителі Литви, які належать до національних меншин?
Зізнаюся чесно: ні я сам, ні мої найближчі колеги особисто ні з чим не стикалися. Але, можливо, впливає академічне середовище. Втім, і в громадському транспорті, і в магазинах, і спілкуванні з сусідами цього немає. Тут відіграє роль сучасна європейська міська культура, яка передбачає певний нейтралітет: не питають – не кажи. Ми не обговорюватимемо з касиром у торговому центрі щось, що не стосується нашої безпосередньої прагматичної мети.
Але паралельно з цим у суспільстві загалом давно існує певний різновид ксенофобії. Це ірраціональна річ, хоча щодо росіян її можна пояснити історичним досвідом. Ця ворожість особливо стала помітною з появою електронних ЗМІ , інтернет-порталів. Те, про що людина не дозволить собі спілкуватися зі знайомими, вона може собі дозволити написати в анонімізованому просторі. Крім того, ми розуміємо, що ключові позиції в державі та суспільстві часто займають політики, які стурбовані рейтингами перед майбутніми виборами. І вони, відчуваючи такий настрій у суспільстві, можуть його використати – а тоді подібне ставлення і до росіян, і до назв на кшталт “руська вулиця ” або “російський театр” стає вже не справою цього анонімізованого простору, а чи не соціальною нормою.
“Я подумав: русофобія почалася, мене зараз за російську мову на вулиці битимуть”
Ілля Шепелін – журналіст, який переїхав до Вільнюса після 24 лютого.
Чи стикався він з негативним ставленням до росіян?
Якщо десь це й помітно, то, можливо, лише в Інтернеті. У житті я з цим жодного разу тут не стикався. Перший місяць, коли я перебував у Вільнюсі, я боявся: раптом через те, що я десь заговорю російською, на мене косо дивитимуться чи погано обслуговуватимуть. Я намагався спочатку після слів “laba diena” розмовляти англійською. І весь час придивлявся: а якщо на мене косо подивилися – це тому, що я говорю російською мовою і мене вирахували як росіянина, чи просто тому, що в цьому кафе не дуже хороший сервіс і там із будь-яким відвідувачем не вітаються? Через місяць я зрозумів, що в [реальному] житті такого [негативу до росіян] немає.
Але був випадок: у перші два тижні я йшов вулицею і голосно розмовляв телефоном, зрозуміло, російською. І якийсь чоловік дуже різким кроком підійшов до мене, схопив мене за руку. Я подумав: боже мій, русофобія почалася, мені страшно, мене зараз за російську мову на вулиці битимуть. А виявилося, що це глядач моєї програми, театральний режисер, який у Литовському національному театрі ставить виставу. Але в інтернеті було чимало грубих висловлювань щодо росіян. У відповідь люди, які приїхали з росії, дозволяють собі негарні слова, на це дуже ображаються литовці, і внаслідок це перетворюється просто на якусь страшну суперечку з усіх боків. Виникає стан динамічного конфлікту: одна людина сказала дурість, і ти починаєш думати, що це тому, що вона іншої національності і ненавидить тебе, а не тому, що вона просто дурень. Люди починають об’єднуватися за цим відчуттям, і ви поділяєтеся на два табори, хоча цього конфлікту дуже просто було б уникнути.
Блогера Альгіса Раманаускаса часто називають “русофобом”.
Чи належить він до тих 70% литовців, у яких ставлення до росіян погіршилося?
Погіршилося, безперечно, я став ще більшим “русофобом” у нинішні дні. Але це не означає, що я демонізую всіх, хто тут живе. Парадоксально сьогодні я – той самий “русофоб”, який намагається тримати удила у наших справжніх русофобів. Мене іноді запрошують до армії з мотиваційними промовами, і я завжди питаю: чи є в батальйоні російськомовні. Піднімається кілька рук. І тоді я говорю всьому батальйону: хлопці, зрозумійте: їм зараз нелегко, на них зараз наше суспільство дивиться косо, поводьтеся з ними з розумінням. Ось такий я “русофоб”.
Павло Лавринець: У перші дні після 24 лютого я мав повне відчуття, що народилася литовська політична нація. Я знав, що мої друзі та знайомі беруть участь у мітингах, у збиранні речей, медикаментів. І я ніби проектував це на всіх [російськомовних жителів Литви]. Але потім я зрозумів і побачив, що є, виявляється, ще й такі росіяни в Литві, у яких зовсім інші орієнтири. Я був упевнений, що комуністична пропаганда повністю показала свою безглуздість – тоді все розвалилося за лічені місяці. Але сьогодні я бачу, що пропаганда все-таки працює, і ще як! Є такі “екстериторіальні” росіяни, які однаково що у Берліні, що у Вільнюсі живуть із тими самими георгіївськими стрічками під подушкою.
Коментарі