В європейській культурі «сімка» вважається щасливим номером!
Подейкують, що в футболі в кожній команді є два специфічні кадри – воротар і лівий крайній. А праві крайні – то ударна кавалерія, драгуни кожної команди.
Раніше завданням крайніх футболістів був прорив флангу, або подача (навіс) на високого центрфорварда (згадуємо нашого Яноша Габовду з «Карпат»), або прорив з переміщенням до центру, як це робив легендарний Гаррінча.
В сучасному футболі «сімка» – правий край, змінила функцію і розширила поле дії до воріт, але забула про проходи до кінцевої лінії. Так грали Роналду і Роналдіньйо, Девід Бекхем, Луїс Фігу, Бастіан Швайнштайгер, іспанець Рауль, Робер Пірес із Франції, наш Андрій Шевченко чи валлієць Раян Гіггз. «Сімками» були великий бомбардир Раймон Копа, англійський король флангів Сер Стенлі Метьюз, на прізвисько Король дриблінгу. Він деколи переходив на лівий фланг і міняв «сімку» на «11» з іншим великим вінгером Томмі Фіннеєм. Чи великий німець Хельмут Ран, наступниками якого були видатні праві вінгери Юрген Грабовскі й Стан Лібуда. Великі голландці чомусь не були прив’язані до щасливої «сімки» і часто її міняли, як Бергкамп, Неескенс чи Джонні Реп. Інколи під «сімкою» грали великий угорець Ференц Бене та видатний аргентинець Ангел ді Марія. «Сімку» носить на плечах новітній геній футболу Мбаппе, проте до правих вінгерів особливого відношення не має.
Лівих великих нападників було чимало – Драган Джаїч, легендарний в майбутньому бразильський тренер Маріо Загало, грузин Михайло Месхі, наші Геннадій Ліхачов та Едуард Козинкевич чи кияни Валерій Лобановський та Віталій Хмельницький.
Класичні праві вінгери зникають – останніми були хіба англієць Кріс Воддл, грузин Володимир Гуцаєв, іспанець Амансіо та шведи Курт Хамрін і Роджер Магнуссон (на прізвисько шведський Гаррінча). Найкращим бомбардиром чемпіонату світу 1974 року став сьомий номер збірної Польщі Гжегож Лято.
Згадуємо наших Олега Базилевича чи Богдана Грещака, грузинів Славу Метревелі й Володимира Гуцаєва, короля дриблінгу югослава Драгана Шекулараца, прізвисько Шекі, чи бразильця Жаїрзіньо.
Недавно великими «сімками», але не чистими вінгерами, були іспанці Хуаніто та Бутрагеньйо, італійці Анджело Доменгіні, Бруно Конті й Роберто Каузіо.
Та була трійка найвидатніших, які, на превеликий жаль, виявилися великими тільки на футбольному полі. А в житті закінчили трагічно, не зважаючи на свою популярність серед вболівальників, а особливо серед жінок. Усе веселе життя в бризках шампанського й оточенні красунь не тривало довго. Так, найвидатніший правий збірної СРСР Ігор Численко закінчив гробокопачем у Москві…
Найвеличнішим був, звісно, Гаррінча, на прізвище «Пташка». Що він виробляв із захисниками, обросло легендами, але відео з тих матчів підтверджують його футбольну геніальність. Перемога збірної Бразилії на чемпіонат світу 1962 року, коли травмували Пеле, також величезною мірою його заслуга.
Його життя було єдиним скандалом: він втратив цноту в 14 років, спав з кількома сотнями жінок і зачав не менше 14 дітей. П’яний спричинив автокатастрофу, в якій загинула його теща, і ще одну, коли він збив власного батька. Він помер з пляшкою в руці. П’яний, покинутий, забутий, зламаний.
Хлопчик, якого також більше любили на батьківщині, ніж Пеле, був – м’яко кажучи – нетиповим футболістом. Зі своїми дриблінгами, можливо, через коротші ноги, він був непередбачуваним і нестримним.
Великим конкурентом Гаррінчі за позицію кращого правого вінгера в ті часи був Омар Оресте Корбатта з Аргентини на прізвисько «директор бокової лінії».
Бідний і самотній – він чотири рази одружувався і розлучався – Корбатта помер від раку гортані в Ла-Платі в 1991 році у віці 55 років. У 2006 році, на 15 річницю його смерті, ім’я Корбатти внесли до Зали слави гоночного клубу, також була встановлена його бронзова статуя в Кордобі на перехресті бульвару Чакабуко і проспекту Колумба. Муніципалітет Авелланеда перейменував вулицю стадіону на «Pasaje Corbatta» на його честь.
Не передавайте мені м’яч, тому що я його не бачу, почув від Корбатти одноклубник Рауль Белена перед матчем Ліги проти Естудіантес де Ла-Плата. Корбатта прибув на стадіон «Гоночний клуб» настільки сильно п’яним, що його потрібно було відкачувати співробітникам клубу. Хоча повністю відновитися йому не вдалося, вискочив на поле і забив два голи!
Він згадував: знаєте, чому мої суперники не могли відібрати у мене м’яч? Тому, що він не хотів мене покидати. У мене дійсно забирали інші речі, але не м’яч.
Корбатта був феноменальним гравцем. Творив на полі неймовірні речі. Він божеволів від гри. Коли дриблював, здавалося, що суперники ніколи не зможуть відібрати у нього м’яч. Він став кумиром Ліменьоса (вихідців з Ліми).
Приватне життя Корбатти було безладом. Це на полі він «цвів», граючи з гумором, який характеризував золотий вік футболу, – анекдоти, так і виникали навколо нього. Якось у грі проти Індепендієнте Корбатта опинився під жорсткою опікою Алкіда Сільвейри. Той переслідував його повсюди. Корбатта не міг знайти свою гру, тому зник з поля і ненадовго сховався за поліцією, яка вишикувалася перед першим рядом трибун.
У грі за національну команду проти Уругваю в 1956 році він настільки розлютив Пепе Сасіа своєю шоуменською майстерністю, що форвард уругвайців дочекався, коли Корбатту зіб’ють з ніг, підбіг і вдарив його ногою по обличчю. Корбатта втратив два зуби, до речі, ніколи собі не замінив їх…
Корбатта відзначився як фахівець з пенальті, відомий своїм умінням відправляти голкіпера не туди. З 68 одинадцятиметрових, що їх бив у своїй кар’єрі, влучними були 64!
«З пенальті, – сказав він в інтерв’ю El Gráfico, – я вбив їх усіх. Я стояв близько біля м’яча, тому воротар не міг зреагувати. Я ніколи не стояв прямо за м’ячем – завжди збоку. Я бив по м’ячу внутрішньою стороною правої ноги посередині, обов’язково різким ударом»…
Тут, звісно, не можна оминути найбільш знаменитого європейського дриблера Джорджа Беста з «Манчестер Юнайтед», який з часом змінив функцію на полі й номер на «десятку». Його загули після матчів широко описувала англійська бульварна преса. Показав свій геніальний талант лише відсотків на 20…Сьогодні його ім’ям названо аеропорт Белфаст (!), стадіон, серія спеціально виготовлених яєць Фаберже (!), північноірландські чоловіки надрукували мільйон 5-фунтових купюр із зображенням Беста і продали їх за 30 фунтів стерлінгів… Одним словом – зірка, яка на Острові любить описувати грою слів: Марадона хороший – Пеле краще – Джордж Бест!
Усі ці «зірки» були улюбленцями публіки, вони тратили чимало часу на демонстрацію своїх технічних штучок, що інколи йшло всупереч з інтересами гри. Але публіка обожнювала Їх.
Всі не дограли до максимуму свого таланту, всі мали величезний успіх у жінок, незчисленних дітей, всі втопили свій талант в алкоголі й прожили недовго. Проблема була в головах. Той же Корбатта не вмів ні читати, ні писати…Та й люди, які були поруч, не стримували їх і не наставили на правильний спортивний шлях.
Подібна історія з алкоголем була й у «сімки» легендарного Селтіка з Глазго Джіммі Джонстона, але йому поталанило – допомогли побороти залежність.
Вдома він щодня годинами водив м’яч навколо пляшок з молоком у коридорі, щоб вдосконалити свої навички. Прочитавши, що Стенлі Метьюз ходив у важких армійських черевиках, щоб зміцнити м’язи ніг, Джонстон почав носити чоботи й в них спринтував і грав у футбол. Пізніше він сказав, що це “мабуть, додало до мого темпу приблизно три ярди”.
Про нього зняли фільм «Лорд флангу» і поставили кілька пам’ятників у рідному Глазго. Так треба шанувати пам’ять про «радість народу», як називали в Бразилії Гаррінчу і якому також зведено пам’ятники в Бразилії.
Стадіон Мане Гаррінча в столиці й багато книжок та кілька фільмів про його бурхливе життя. Особливо популярний фільм Гаррінча – одинока зірка.
Пам’ятники Джорджу Бесту стоять у Белфасті й Манчестері…
Адріан Михальчишин
Коментарі