Найперше (напишемо це з невеликою часткою гіперболізації, яка, щоправда, не позбавлена змісту) Президент Володимир Зеленський провів “воєнний кабінет” при групі G7. Рішення, які проговорювалися і узгоджувалися на цій зустрічі, мають і матимуть безпосередній вплив на подальшу конфігурацію і правила гри на планеті. І будь-які розмови про майбутнє світу учасників елітарного клубу G7 без врахування канви російсько-української війни, яка має ключовий вплив на розвиток подій – це сумні рефлексії над крахом світового порядку, до якого цивілізований світ звик, і який не лише ментально, а й фізично не здатен покинути.
Тож реалізм щодо ситуації у світі та оптимізм щодо її розвитку можливий лише у контексті обговорення формату і розміру допомоги Україні у війні з росією. І це найбільш ефективно здійснювати за участю ключового гравця – Українського Президента, який опирається на міць ЗСУ та стійкість Українського національного спротиву. Тож озвучені наслідки зустрічі у форматі воєнного кабінету «UA+G7», зокрема, у питанні погодження отримання Україною літаків F-16, і непублічна інформація, згенерована на двосторонніх зустрічах Зеленського з лідерами топкраїн світу, це конструктивні кроки до Перемоги України у війні проти росії, яка позначатиме повернення до правил максимально-збалансованого співжиття цивілізації, базоване на статуті ООН.
Друге, що важливе, це те, що мілітаризація України – це формат гарантій безпеки для нашої держави з боку наших партнерів. Безпека України – у руках українців та західних зразках зброї, і це той формат, який, найімовірніше, схвалений нашими партнерами як вихід із ситуації, коли до завершення війни з росією Україна не зможе вступити у НАТО. Однак, посилена потужним озброєнням і технікою, Україна є здатною дати відсіч знекровленій російській армії, і завдати поразки російській державі. І після цього “НАТО вступить в Україну”, тобто, звісно, Україна не просто вступить в НАТО (а хто буде проти переможця?), а й візьме усю Європу під мілітарну парасольку. Погодьтеся, розрахунок у наших партнерів абсолютно логічний – краще і дешевше проінвестувати нині українську армію, яка взяла на себе весь тягар війни з ключовим супротивником, і яка буде здатна оперативно та ефективно вести бойові дії чи чергування у будь-якій точці Європи, чи світу, аніж роками вкладати гроші у власні збройні сили, при цьому накачуючи власне миролюбне населення мілітарною риторикою. До того, сильна і загартована війною Україна буде щитом проти будь-якої майбутньої російською агресії, адже наче фортеця возвеличуватиметься над її територією.
А з цього випливатиме третє – світ не руйнуватиме росію. Це утворення, яке має зазнати поразки від України, найімовірніше буде переформатоване, однак продовжуватиме контролювати усю ядерну зброю, розміщену на її території. Схоже, такий може бути усереднений вихід з наявної ситуації, де має бути покараний агресор, однак збережений контроль над ядерною зброєю. І ключову роль у стримуванні росії, а також у задіянні в світову безпекову архітектуру, буде відводитися саме Україні.
А що Китай? А Китай «прорубує вікно у Європу» (імовірно з дозволу самої Європи), через пострадянську центральну Азію, де путін зазнає чергової масштабної поразки.
Як би він не намагався використати лідерів пострадянських азійських країн на заходах до дня побєди, на минулому тижні Сі зібрав лідерів Казахстану, Узбекистану, Таджикистану, Туркменістану та Киргизстану на перший в історії саміт “Китай – Центральна Азія”. Економіка, фінанси, безпека – це теми, які чітко демонструють, що ці пострадянські країни, які досі перебували в орбіті москви, переходять під протекторат пекіна. А погоджений проєкт залізниці в обхід росії з Китаю через Киргизстан та Узбекистан – це шлях товарів з Піднебесної до Близького Сходу та до Південної Європи, який скоротиться на 900 км і сім-вісім днів.
Тож у путіна залишається єдиний можливий потенційний актив для захоплення – Грузія, де на минулому тижні почалися суспільно-політичні бурління, пов’язані з відкриттям авіарейсів з росії. На жаль, Грузія (і Білорусь) – це поки-що дві країни, які тим чи іншим чином наразі перебувають у сфері впливу росії. Як ми бачимо, на минулому тижні Центральну Азію відхопив Китай, Молдова чітко продемонструвала свої євроінтеграційні плани, а Вірменія (під егідою США), стоїть за крок до підписання миру з Азербайджаном і переходу у прозахідний табір.
Путін усіх “переграв”. А також “переграв” саму росію, яку сьогодні на території Білгородщини атакували підрозділи Російського добровольчого корпусу, чим завдали сум’яття для місцевого населення та російської владної верхівки.
А все – лише починається.
Політичні процеси на Львівщині і далі перебувають в режимі очікування. Минулого тижня їх спробували розворушити партійці “Європейської солідарності”, але їм це не надто вдалось.
Дана спроба була спричинена проведенням обласної партійної конференції цієї партії, де мав відбутись заряд партійців на подальшу активізацію їхньої діяльності після ганебного звільнення Ірини Гримак з посади голови Львівської обласної ради.
Але найцікавіші події відбувались напередодні цієї конференції. Єесівці на чолі з Олегом Синюткою зініціювали чергове засідання Львівської обласної виборчої комісії, щоб в черговий раз спробувати привести до присяги трьох своїх нових депутатів Львівської обласної ради. І врешті ця спроба мала стати вдалою, а потім презентована партійцям, як топова перемога, яка зможе відродити партію на Львівщині.
Насправді все дійсно мало завершитись оптимістично для єесівців і початок засідання обласної виборчої комісії це продемонстрував, коли Ярослав Гасяк, який має замінити в обласній раді Григорія Козловського, набрав необхідні 10 голосів членів ОВК. Але потім все поламалось – один з членів ОВК відкликав свій голос “за” і Гасяк не зміг стати депутатом. Два наступні потенційні депутати від партії “ЄС” не змогли отримати потрібну кількість голосів. Така ж доля спіткала і потенційного депутата від УГП, який теж очікує на рішення ОВК привести його до присяги депутата.
Таким чином, Львівська обласна рада і далі не матиме у своєму складі нових депутатів, а Олег Синютка втратив основний козир, яким мав похвалитись на з`їзді партійців “ЄС”. Тому сам з`їзд відбувся без пафосу. І навіть від ідеї зміни Олега Дуди на Ірину Гримак у якості голови фракції “ЄС” в обласній раді довелося відмовитись, бо така ідея не отримала підтримки в середині самої фракції. Не було і в порядку денному конференції обіцяного питання про виключення з партії депутата-розкольника Олександра Ганущина. Все завершилось банальним переобранням Олега Синютки на посаді очільника обласного осередку партії “ЄС”, після чого всі розчаровано розійшлись.
В самій обласній раді і її кулуарах справи лише погіршуються. Домовлятися стає все важче, а точок дотику – все менше. Процес остаточно заштопорився і домовитись не можуть навіть про перерозподіл посад в постійних комісіях облради. Найбільша проблема “коаліційних” перемовин – апетити ВО “Батьківщина”, яке чомусь вирішило, що має право претендувати і на посаду голови обласної ради, і лобіювати свого ставленика на начальника управління майном спільної власності. Тому найближчим часом сесії не варто очікувати.
Чекаємо цього тижня на сесію Львівської міської ради, де Садовий або остаточно зацементує свою владу, або у нього почнуться політичні двіжі із тими, хто хоче його врешті трохи потіснити.
Очікуємо…
Джерело: Аналітичний центр “POLITI.KO”
Коментарі