У часи Другої світової війни це місце в Тернополі порівнювали із античними руїнами. Монументальна стіна-аркада на так званій Золотій горі (тепер тут – ландшафтний парк Загребелля), височіла над берегом ставу, дійсно нагадуючи рештки стародавньої пам’ятки якогось давньогрецького міста. Хоча насправді палац родини Галлів, від якого тоді залишився тільки цей мур, на той час проіснував не більш, ніж сто років.
Судячи із фото, опублікованого у виданні Ilustrowany Kurjer Polski у 1943 році, колись із цього палацу відкривався чудовий краєвид на давній Тернопіль. Ця ілюстрація зберегла вигляд міста таким, яким його більше не побачиш. Уже через рік після публікації фото, навесні 1944 року, Тернопіль був практично стертий з лиця землі під час запеклих боїв за місто. Після штурму радянських військ тут залишилося лише 15 відсотків вцілілих будівель. Тоді ж зникли і рештки ще давніше поруйнованого палацу.
Тепер ця одна з найвищих точок міста (350 метрів над рівнем моря) поросла ясенево-дубовою дібровою, тут встановлена телевізійна вежа та розташована відома поляна, на якій тернополяни влаштовують пікніки.
Золоту гору називають також Кутківецькою — від назви села Кутківці, що увійшло до складу Тернополя. Раніше її також називали Галльовою горою або Галягурою — від прізвища власника тутешнього фільварку та каменоломень, який десь у другій половині 19-го століття збудував тут палац, багатого львівського єврея Самуїла Галля.
Першу згадку про цього багатія вдалося знайти серед запитів єврейської громади у 1860-х роках до австро-угорської влади (намісництва у Львові) з проханням надати ліцензії на купівлю земельних ділянок, будинків, землі та маєтків. Такі дозволи на придбання нерухомості євреям тоді видавали не надто охоче, але у 1862-1866 роках львівський домовласник Самуїл Галль фігурує серед тих небагатьох, чиє клопотання задовольнили. Ймовірно, мова йде про придбання ним кар’єру з видобутку каменю та піску у Кутківцях біля Тернополя.
Коли у 1871 році до Тернополя було прокладено залізничну колію, Самуїл Галль розширив свій бізнес, збудувавши у тодішньому передмісті Заруддя (за річкою Рудкою, на протилежному від палацу березі ставу) потужний паровий млин. Це найбільше у місті промислове підприємство давало роботу понад сотні людей. За добу тут можна було намолоти 24 тонни борошна, яке залізницею поставляли на західні терени Австро-Угорщини, зокрема у Краків.
У тогочасній пресі публікувалося офіційне повідомлення про підприємство, яке було засноване 11 квітня 1873 року “з метою будівництва та роботи зернового парового млина в Тернополі”. 23 липня того ж року до комерційного реєстру господарських товариств було внесено акціонерне товариство „S. Gall und Söhne, k. k. privilegirte Dampfmühle in Tarnopol” (“Самуїл Галль та сини, цісарсько-королівський привілейований паровий млин у Тернополі”).
Це була родинна фірма, акції якої належали Самуїлові Галлю (19%), його синам Якобові (25%), Юзефові (18%), Ігнацію (18%), Еммануїлу (10%) та зятеві Давидові Бараму (10%).
На той час Самуїл Галль уже був старим та хворим чоловіком, він мав 72 роки і вважався швидше почесним головою фірми. Як видно з розподілу акцій, головним управителем млина був його син Якоб.
Про головну роль Якоба Галля у родинному бізнесі свідчить також оголошення, опубліковане 1879 року у віденській газеті Welt Blatt, в якому на роботу запрошували “головного мельника, який працює з високим млином і
добре знайомий з роликовою системою і може почати роботу негайно”. Охочих отримати добре оплачувану роботу з безкоштовним проживанням просили звертатися “до пана Якоба Галля в Тарнополі у Галичині”.
Тим часом Самуїл Галль, віддавши бізнес в руки сина, доживав свого віку у столичному Відні. Тут він і помер у віці 80 років “після тривалої хвороби”, як свідчить опублікований у газеті Wiener Allgemeine Zeitung некролог від 27 листопада 1881 року.
Якоб Галль продовжував справу батька, але не замикався лише на веденні бізнесу. Він також намагався здобувати добру репутацію серед місцевих людей та займатися державними справами. Скажімо, дирекція школи в Кутківцях у 1885 році через газету Kuryer Lwowski висловлювала подяку бізнесменові та власникові маєтку “за його ревну турботу про місцеву школу”.
“Від 1877 року щорічно вельмишановний пан Галль, будучи присутнім або особисто, або через свого касира шановного Генріка Френкеля після іспитів роздає книги та образки як винагороду за успішність дітей та деякі грошові виплати. Він також надає школі декілька сагів дров щороку. Цього року вельмишановний пан Галль у супроводі пана Френкеля, прибувши до місцевої школи, роздав бідним дітям шкільне приладдя, придбане у значній кількості”, – повідомляла газета.
Також, як свідчить преса, Якоб Галль допомагав будівельним матеріалом для будівництва господарських споруд біля школи.
Такими похвальними відгуками в пресі власник парового млина збільшував свій авторитет не тільки в громаді, але й на загальнодержавному рівні. Невдовзі його благодійництво та заслуги помітили: у 1887 році Якоб Галль увійшов до складу Державної ради залізниць. Після цього, очевидно, жодних проблем із вагонами для транспортуванням змеленого на паровому млині в Тернополі борошна, у нього не повинно було виникати.
Справи родинної фірми Галлів у той час йшли досить добре — млин справно молов зерно, а на кар’єрі добували добрий камінь.
У 1893 році Якоб Галль та його син заслужили ще одну подяку — від міського осередку Товариства святого Вінсента де Поля (найдавнішої міжнародної християнської благодійної організації) за те, що “милосердно надали 50 кілограмів борошна на Великдень для бідних під опікою Товариства”.
Наступного 1894 року Якоб Галль отримав бронзову медаль від міністерства торгівлі як учасник Крайової виставки у Львові — за вироби із тесаного каменю.
Приблизно у 1890-х роках, коли бізнес був поставлений на добрі рейки, Якоб Галль, можливо, відчуваючи послаблення здоров’я, задумався про наступника. За доброю традицією, він вирішив передати і палац на Золотій горі, і фільварок у Кутківцях, і млин у Тернополі в руки свого сина Рудольфа.
Серед офіційних повідомлень у газеті Wiener Zeitung у 1895 році з’явилося оголошення про те, що Рудольф Галль отримав за домовленістю з Якобом Галлєм право підпису документів товариства “S. Gall und Söhne”.
А вже у 1898 році на 64-році життя Якоб Галль помер у Тернополі.
Рудольф Галль, за прикладом батька, вирішив не обмежувати свою діяльність тільки бізнесом. На виборах до австрійського парламенту у 1907 році він балотувався як кандидат від міста Тернополя та представник польської партії демократів. Конкурентом Галля на виборах був українець, греко-католицький священник Володимир Громницький, який, однак, програв власникові парового млина і каменоломні із розривом у понад тисячу голосів (загалом тоді в Тернополі проголосувало понад 4 600 чоловік).
Новообраний посол до парламенту на радощах зробив щедрий дар товариству єврейських бухгалтерів та агентів (євреї в той час становили переважну більшість мешканців Тернополя) у розмірі 1000 корон. Це була солідна на той час сума, співмірна за купівельною спроможністю з теперішніми 4-5 тисяч доларів.
Радість перемоги на виборах Рудольфові Галлю дещо затьмарила потужна пожежа, яка у квітні 1907 року вибухнула у його фільварку в Кутківцях і яку кілька годин поспіль не могла загасити місцева пожежна команда.
Політична діяльність, очевидно, припала до смаку новому власникові палацу на Золотій горі. У 1911 році Рудольф Галль знову пішов на вибори і знову переміг з перевагою близько тисячі голосів — цього разу сіоніста Адольфа Штанда.
Передвоєнний 1913 рік став для власника палацу на Золотій горі переломним – як у бізнесі, так і в політиці. У Рудольфа Галля виникли значні фінансові труднощі, які призвели до припинення роботи парового млина — основного джерела його прибутків.
У жовтні того ж року преса рознесла поголос про те, що Рудольфові Галлю в політичних цілях довелося перейти з юдаїзму в католицьку віру. “Сенсаційне навернення єврейського депутата Рудольфа Галля в католицтво”, – такий заголовок з’явився у тогочасній газеті Czernowitzer Allgemeine Zeitung.
У виданні нагадували, що відомий бізнесмен із Тернополя належав до “всепольської партії”, в якій він був єдиним, хто все ще сповідував юдаїзм. Після того, як польська фракція у віденському парламенті пішла на зближення із християнсько-соціальною партією Австрії (права консервативна політична сила), яка не толерувала євреїв у своїх рядах, Рудольфу Галлю довелося прийняти рішення про зміну віросповідання.
“Охрещення депутата відбудеться у Львові, а хрещеними батьками стануть Його Високоповажність професор Гломбинський (польський політик, колишній міністр залізниць Австро-Угорщини, – авт), граф Скарбек та подільська княгиня (Чарториська?)”, – повідомляла газета.
Подальша політична кар’єра Рудольфа Галля супроводжувалася постійними непорозуміннями зі своїми новими однопартійцями, які, очевидно, так і не прийняли його як “свого”. Зрештою вже в часи Першої світової війни, в листопаді 1914 року він навіть заявив про те, що покидає польську фракцію у парламенті.
Тоді ж почав занепадати і маєток Галлів у Тернополі. Під час російської окупації міста у вересні 1915 року росіяни повністю зруйнували головне родинне підприємство — паровий млин, над комином якого вже два роки не піднімався дим. Зараз на тому місці, де стояла ця споруда, в Тернополі стоїть пам’ятник Степану Бандері.
Ймовірно, десь у той самий час перетворився на руїни палац Галлів на Золотій горі. Інформації про те, що колишній депутат австрійського парламенту Рудольф Галль, який в політичних інтересах зрадив свою віру, повернувся до Тернополя, знайти не вдалося.
За інформацією в тогочасній пресі, у 1920-х роках маєтком Галлів опікувалася єврейська громада, намагаючись підтримати роботу фільварку, що розкинувся на 700 моргах поля. Рештки палацу, найімовірніше, розібрали на будівельні матеріали. Якийсь час від нього залишалася лише самотня та мальовнича стіна-аркада, з якої відкривався прекрасний та уже, на жаль, неповторний краєвид…
Богдан Скаврон
Коментарі