Хоча нормально привілей є чимось на кшталт плати від суспільства за певний понаднормовий тягар, який група бере на себе у суспільному інтересі. Приблизно так це було зі знаттю – її привілеї виросли зі “спеціалізації” збройного захисту всіх решти.
Чому ж ми не сприймаємо привілеїв, як явища?
Причин кілька.
Насамперед, адекватна філософія привілею потребує певного рівня зрілості. І, аби її осягнути, треба до цього рівня дійти. А ми все ще долаємо посттоталітарний інфантилізм.
Крім того, потребує розуміння взаємозв’язків у суспільстві і власного в тому суспільстві місця. А для цього треба подолати дисоціацію з власною спільнотою.
Але якби було так просто, бо викладене вище – це тільки наслідки причин.
Причин ще кілька.
- Інерція совєтської пропаганди, де привілеї зображувалися саме, як несправедливий відносно решти суспільства атрибут “правдячих класів”, “буржуазії” і подібного. Тим часом, як хтось свого часу дуже розумно зауважив, що, до прикладу, якби не певні привілеї білих жінок з середнього та вищого класу, то, не виключено, що ми б і фемінізму не побачили. Сучасна наука, скажімо, творилася середньою і дрібнішою знаттю, яка мала привілей і майнові можливості займатися тим, до чого душа лежить. І так далі.
- У тому ж таки совку по-справжньому були привілейованими “члени партії та уряду”. І свої привілеї вони отримували за участь у переробці людської природи, що в пропаганді називалося “виховання нової людини”. Таке “виховання” потребувало безпардонного ламання усіх звичних манер поведінки і контролю над усіма суспільними ресурсами, аби не залишити бази для можливого спротиву. Також воно виключало будь-який зворотній зв’язок. Як наслідок – суспільство десятиліттями перебувало в ситуації, коли привілеї були умовою і наслідком участі у системному насильстві. Не треба бути генієм, аби зрозуміти, яке ставлення до привілеїв вироблялося у загалу. До того ж, варто згадати, що привілеї вимірювалися переважно у доступі до матеріальних благ -і це тоді, коли безкінечна погоня за життєво необхідними речами займала левову частку життя громадянина совка.
- Привілей, хоча і є умовною платою за додатковий обов’язок перед суспільством, вимагає не тільки гідного виконування обов’язку (привіт усім чоловікам призовного віку, які з якихось причин опинилися за кордоном), а ще й гідної поведінки на щодень. А оскільки не у всіх є достатньо самоконтролю і глибини свідомості, то та ж таки знать (і не тільки вона, але це найяскравіший приклад) виробила за століття купу методів і виховати свідомість потреби такої поведінки, і привести до тями того, хто “загнався”. Перше – оці всі пансіони, пажі і тому подібне. Людина на старті, на межі дитинства і підлтікового віку, опинялася серед чужого з точки зору родинних зв’язків, сеердовищі і – вчилася “товариському поводженню”. Друге – отут уже широчезна палітра. Починаючи зі знаменитого “биття по писку” і закінчуючи виреченням роду та позбавленням спадщини. Новітня історія України знає такі випадки – востаннє у 2014 році, коли рідня одного зі зрадників, родом з Вінниччини, заявила в інтерв’ю, що знати його не хочуть і не вважають його членом родини.
У актуальному українському суспільстві можливості на щодень “приструнити” тих, хто поводиться негідно, ганьблячи свій привілей – фактично відсутні. Якщо скорумпованого чиновника ще можна притягти до суду (бодай теоретично), то що робити, скажімо, у площині гендерних ролей і гендерних привілеїв?
Не кажучи вже про те, що сама ідея привілею за вродженою ознакою – абсурд, тому що виключає можливість покарання. Якщо чоловіки чи жінки мають певні “тверді” привілеї – то як карати за негідну поведінку і “пляму становища”? Проводити операцію зі зміни статі? Вже це уявляю. До того ж, такий ще делікатний момент, що насправді більшість того, що ми називаємо гендерними привілеями -це наслідок 1. потужного ресентименту до форми традиційного суспільства, 2. окремих історичних обставин, чиї наслідки досі не прорефлексовані – скажімо, ставлення до чоловіка, як цінності – наслідок “голоду на чоловіків” після Другої Світової війни, “бо то ж дитина” -ефекти періоду репресій і воєн, коли особливо страждали діти, як у принципі наслабші і компенсація власного важкого дитинства з боку вже дорослих та тому подібні речі.
Висновок такий- дуже часто нарікання на чужі привілеї – це насправді єдиний дозволений суспільством спосіб звернути увагу на те, що певна група чи окремі її представники зловживають своїми привілеями, dają plamę.
- Наостанок повернемося ще до теми посттоталітарного інфантилізму. Коли йдеться про незрілих “дорослих дітей”, то розмови про привілеї це частина загальної фрустрації “дорослої дитини”. Яка не те що не доросла до розуміння суті привілею і співвіднесення її з обов’язком, то ще й сприймає привілей, як спосіб утекти від “дорослих” обов’язків, спихнувши їх на чиїсь інші плечі. До цього додаєтьтся загалом притаманний дітям і підліткам егалітаризм, який диктує “давати по голові” будь-кому, хто вирізняється.
- Привілеї в режимі “тут і зараз” виглядають, як певний додаток можливостей чи готових благ, отже, полегшення життя. І тут такий момент – травматичний історичний досвід, колективний та сімейний, підказує трактувати якщо не все, то майже все у категоріях “допомагає виживанню – загрожує виживанню”. А ще підказує,що чиєсь виживання може загрожувати твоєму особистому і твоєї сім’ї виживанню. Як наслідок – чужі “бонуси” самі по собі сприймаються вкрай ревниво. За цими ревнощами -не так заздрість, хоч і не без неї, а страх, що комусь іншому попаде той бонус, який дасть змогу вижити.
Висновок такий – перш ніж сваритися одні з одними про привілеї, нам слід кожному зокрема і в групах усвідомити власне місце у суспільстві – разом з фактом, що жоден з нас не є автономним тілом у просторі і проговорити спершу таку річ, як обов’язок і баланс прав та обов’язків. Бо привілеї йдуть ЗА обов’язками, а не видаються авансом.
Коментарі