Для прикладу зупинимося в історичному серці Галичини – поблизу міста Галича. Уявімо, що десь у Блюдниках чи навколишніх селах, нам вдалося підслухати такий діалог.
– Слава Ісусу Христу, Стефку!
– Йой… Хто то є? Ади, то ти, Марусю… Слава навіки Богу.
– Нім ти ту спȏв був на лȏвці, виділа-м, твої курєта вже до ріки біжут. А там їх пес може злапАти… Або ті Петрови діти – хіба вони мало всего закрали по людєх?…
– Та де! В него ту нині немає дітêй! Його цьоці взєла їх до міста… А мої курєта й качєта тово – всі в шопі, сплєт…
– І когут твій спит? А то в бульбі хто гребе сі?
– То то не мій, то когут тотого Василє, шо через дорогу хату купив, а він, як з конє впȏв був у неділю, то не дИви сі за господаркоў. Його кури, пацєта, телє неприпнуте – ходєт, де видєт…
– То він жінку має – тота груба й ґємбата, і довга на твар… Як вона сі зве?
– Христі зве сі… Та вона така гнила – цілий дêнь сидит у тому інтернетови. Не знаю, як він там жиє з неў … Я в то сі не вмішєю.
– А шо ти такий капАрний стȏв? Тото всьо у дворі валєє сі, і в хату не пробереш сі. Най твої діти ту просунут троха. Хіба як твоя Світлана втІкла, то вже всьо, житє сі скінчєло? Нема єнших? Ади сі подивлю, шо в тебе в хаті роби сі? Йой, який ту сопух! Котєчи щині так смердєт, шо очі вилазєт…
– Але моя кітка надвір ходит!
– А коло п’єца то шо є? Місєчки! Зле сі справує твоя кітка!.. А шо ти ту їш? ВарИш чи печеш собі шось?
– Печи я не годен… Але їду маю – вистарчєє…
– Ади, я напечу тобі пляцків з бульби тертоў, принЕсу засипаноў капусти, мід, пироги, яфени – вуйко Місько з горів привіз…
– Йой, то шо, весілЄ будемо гулєли – стіки їди? Кажу, я маю горєче: нині зварив собі зупи…
– А чого вона так пахне нефайно? Шо ти в той банєк поставив – ото пливає?
– Та то мнєсо й голубінкИ – учера на гриби ходив… Пішов попри ріку аж за гору. Нови мешти вбрȏв був, а вони гризут… Вертȏв сі «пижиком» – від сАмого Галичє.
– Йой, бідосі… Ади, які ту маєш порохИ на креденсі… Дай-но якусь стирку, я ти’ попрятую.
– Світлано, маєш свою господарку – там і ґаздуй!
– Яка я тобі Світлана?! Всьо твоя жінка ти’ сі снит!
– Йой, вибачєй, Марусю…
– То й сиди си’ у своїх порохах і місєчках… А я піду геть – мене мій Івась нині чекає!
Як бачимо, особливостей у цій говірці безліч, тому спробую виділити лише найхарактерніші.
У фонетиці спостерігаємо чимало тих самих явищ, що й у волинських говірках, тому не буду їх повторювати.
Маємо помірне «укання» – коли ненаголошене «о» прямує до «у»: нǒга, кǒзарі (підосиковики), пирǒги, чǒго.
«И» під наголосом вимовляється широко й тяжіє до «е»: ходиᵉти, сиᵉній, тиᵉхо.
Звукосполучення «ав» у кінці складу сприймається як цілісний дифтонг і вимовляється «ов»: казȏв, брȏв, лȏвка, мȏвпа, прȏвдивий, понаписувȏв.
Тож слова крав і кров звучать однаково – кров; так само: знав і знов – знов, мав і мов – мов.
Закінчення -ей після зубних приголосних вимовляється закрито – êй: дітêй, людêй.
Голосні «а», «я» після м’яких приголосних та шиплячих, особливо під наголосом, можуть вимовлятися як «є»: сєдь (сядь) уклєкнути (уклякнути – стати навколішки), вибачєй, сидєт (сидять), кУрєта (курчата), кАчєта (каченята), пацєта (поросята), мнєсо, лежєт (лежать), з Галичє (з Галича), у Василє, з конє, вмішєти сі (вмішуватися).
Ненаголошене «я», особливо в кінці слова у назвах істот першої відміни, звучить як «і»: цьоці Христі (тітка Христя), файна ґаздині, наша бабці, хитра лисиці, молода красуні, твоя сеструні, а також зимна пивниці, глибока кирниці.
Тому бачимо збіги деяких граматичних форм – називного та родового відмінка однини та називного відмінка множини.
Займенник «ся» у нашій говірці має форму «сі» (миє сі, пише сі, нагрів сі). «Собі» й «тобі» можуть скорчуватися до ти’, си’.
Після шиплячих і м’яких приголосних подекуди замість «о» маємо давнє «е»: учера, шестий, у него.
Дієслова третьої особи множини та другої дієвідміни однини теперішнього й майбутнього часу закінчуються на твердий «т»: їдєт, біжут, сплєт (сплять), сидит, підут, зачинєт. З займенником «сі» в позиції після дієслова звук «т» не вимовляється: дИви сі, ходи сі, моли сі. Але сі дИвит, сі ходит, сі молит.
Дієслова на кшталт пекти, текти, сікти мають архаїчні форми: печи, течи, січи.
Часто використовується давноминулий час: ходив був, взєв був; також передмайбутній час: буду писȏв, будемо гулєли, будеш ходив, будут сі мили.
Іменники першої відміни та прикметники жіночого роду в орудному відмінку мають закінчення -оў -еў: за гороў, над хатоў, великоў шуфльоў (великою лопатою), з неў (з нею).
Іменники першої відміни множини в родовому відмінку можуть отримувати закінчення -ів: гОрів, хатів, кирниців.
Напевне, не всі діалектні слова в нашому діалозі зрозумілі, тому розшифрую їх:
Нім – поки (нім ти спȏв – поки ти спав).
ЗлапАти – піймати.
Закрасти – украсти.
Шопа – курник.
Господарка – господарство.
Ґємбатий – губатий.
Грубий – товстий.
Довгий на твар – довгообразий.
Гнилий (увага!) – ледачий, вайлуватий.
Капарний – неохайний, брудний.
Просунути – поскладати, прибрати.
Єнший – інший.
Сопух – тяжкий дух, сморід,
Щині – сеча.
Кітка – кішка.
П’єц – пічка.
Справувати сі – поводитися певним чином.
Місєчки – мишачий послід.
Пляцки з бульби тертоў – деруни.
Пироги – вареники.
Яфени – чорниці.
Капуста засипана – назва місцевої страви.
ВесілЄ – весілля.
Зупа – суп.
Банєк – каструля.
ГолубінкИ – сироїжки.
Ставити – класти або власне ставити.
Мешти – черевики; мешти гризут – черевики тиснуть.
«Пижик» – маршрутка.
ПорохИ – пил.
Креденс – мисник.
Стирка – ганчірка.
Попрятувати – прибрати.
І насамкінець – загальне застереження. Нефахівці подекуди вважають, що галицький говір – це така собі суміш української та польської мов, так само як поліський – суміш української та білоруської.
Насправді це зовсім не так. Говірки, особливо периферійні, фіксують давні стани мови та її діалектів, і вплив сусідніх мов часто дуже перебільшується.
Записи інших діалектів легко знайти на моїй сторінці у Фейсбуці.
До наступної говірки.
Володимир Ільченко, журналіст
Коментарі