Дослідники пригадують, що спроби перейменувати “польський” Станіслав тривали від часу приходу на Західну Україну радянської влади. У першi роки пiсля вiйни, яка тривала в цьому краї до початку 50-х років, мiсто у передгiр’ї Карпат ледь не стало Сталiнськ-Прикарпатським. На щастя, цей полiтично-мовний покруч не був затверджений тодiшнiм урядом.
надходила ювiлейна дата – 300 рокiв вiд заснування Станиславова – комусь iз тодiшнiх обласних керiвникiв спало на думку дати мiстовi iм’я Iвана Франка. Цю пропозицiю вiддали на розгляд громадськостi та погоджували iз сином Iвана Франка – Тарасом, який жив у той час у Києвi.
Тарас Франко не заперечував, щоб місто назвали іменем його батька, хоча вважав, що нова назва мiста трохи задовга i просив назвати його просто i коротко – Франкiвськ. Але асоціації, які могла б викликати така назва з іспанським диктатором Франко, були у той час дуже небажаними. Так Станіслав став Івано-Франківськом.
Попри відсутність у Івано-Франківську музею Івана Франка, саме місто є своєрідним меморіалом, який зберігає спогади про Каменяра. Донині тут зберігся добрий десяток адрес, за якими свого часу перебував Іван-Франко. Щоправда, одна з них, з якої Іван Франко і розпочав своє знайомство з нашим містом, викликає суперечки в дослідників.
Відомо, що у свій перший приїзд до Станиславова Іван Франко перебув одну ніч в камері поліційного магістрату. Дехто каже, що така арештанська камера була тоді у будинку на вулиці Галицькій, 7-а. Інші стверджують, що арештантів замикали у підвалах ратуші.
Хоч би як, але перше знайомство Iвана Франка зi Станиславовом було невеселим. Взагалi, чомусь видається, що життя у мiстi тодi було похмурим. Можливо, це така iлюзiя, створена спогляданням старих чорно-бiлих фотографiй з нечiтким зображенням будинкiв, людей та вулиць.
Але напевно можна сказати, що для Франка тодi мiсто здавалося саме таким – тьмяним i безрадiсним, як на старих знимках. Через десять років рокiв у своїй автобiографiї Iван Франко зауважить про цю мандрiвку: “цей транспорт належить до найтяжчих моментiв у моєму життi”.
Наступного ранку, переночувавши у арештантськiй камерi, вулицею Сапєжинською Франко подався назад до вокзалу. Там сiв у потяг i пiд конвоєм вiдбув до рiдних Нагуєвич. Було це у червнi 1880 роцi пiсля арешту Iвана Франка в гуцульському селi Яблуновi та тримiсячного ув’язнення в Коломийськiй тюрмi.
Пізніше Станиславів став багато важити для Iвана Франка – у нашому місті він ледве не оселився на все подальше життя. Було так, що станиславівцями були двоє товаришів Франка по Львiвському унiверситету – Владислав Дзвонковський i Фелiкс Дашинський. I якось Владислав познайомив Франка зi своєю сестрою – Йозефою Дзвонковською. Поет загорiвся коханням до молодої полячки i мав твердий намiр одружитися з нею.
Саме вона була тим другим коханням Франка, “гордою княгинею”, оспiваною ним у вiршi “Тричi менi являлася любов”. Окрiм поезiй, Франко присвятив Йозефi Дзвонковськiй повiсть “Не спитавши броду”, в якiй вiн описує тогочаснi околицi Станиславова, а пiд iменем головної героїнi Густi вгадується сама Йозефа.
Приїжджаючи до Станиславова Франко найчастiше зупинявся у будинку №262 на Лисецькому передмiстi (тепер вулиця Мазепи, 66) у Фелiкса Дашинського. Саме звiдси вiн ходив за Тисменицьку рогачку на побачення iз Йозефою. Будинки Дзвонковських стояли вздовж колiї, недалеко вiд рампи. Станиславівську адресу Дзвонковської Iван Франко бувало залишав своїм знайомим для листування.
Згодом Франко виявив бажання переїхати до Станиславова, купити тут клаптик землi i разом з Михайлом Павликом та його сестрою Анною заснувати рiльничу спiлку. Але усiм сподiванням Франка не судилося збутися. На викуп землi забракло грошей, а брати дiлянку в оренду було не поплатним.
Другий удар долi був ще болючiший. Йозефа Дзвонковська, чуючи, що починає хворiти на сухоти, вiдмовила в одруженнi, а за кiлька рокiв померла.
31 березня 1890 року Франко таки навідався до будинку на нинiшнiй Галицькiй, 7-а. Вiн пiднявся сходами на другий поверх цiєї будiвлi i опинився у залi мунiципального казино. Того дня тут проводили Шевченкiвський вечiр, на якому Франко читав доповiдь про “Тополю” Тараса Шевченка.
Очевидцi пишуть у спогадах, що Франко прийшов разом iз дружиною, Ольгою Хорунжинською. Він сидiв у темно-синьому костюмi, у вишиванiй сорочцi iз синьою стрiчкою. “Грiм оплескiв супроводжував його вихiд i схiд з естради”, – писав про той вечiр кореспондент львiвської газети “Дiло”.
На той час Франко уже часто гостював в Станиславовi. Вiн побував на установчих зборах руського жiночого товариства, якi вiдбулися у примiщеннi Української читальнi (площа Ринок, 6). Вiдвiдував вдома професора української гiмназiї Євгена Желехiвського (тепер – вулиця Чорновола, 24), заходив до Михайла Бучинського (на мiсцi цього будинку – готель “Роксолана”), навiдувався до редактора журналу “Зоря” Василя Лукича на вулицi Липовiй (теперiшня Шевченка).
До речi, про Лукича, який вiчно ходив мiстом з оберемками рукописiв українських письменникiв, Франко написав жартiвливого вiрша: “По Липовiй по вулицi iде панок аж
кулиться, несе пачок зо сорок, нав’язаних до торок”.
Коли минуло два роки пiсля трiумфу на Шевченкiвському вечорi, Iван Франко знову зiткнувся у Станиславовi з австрiйськими жандармами та судочинцями. У червнi 1892 року разом з Михайлом Павликом вiн вирiшив провести тут установчi збори Радикальної партiї.
Для проведення зборiв радикали обрали найшикарнiший в мiстi ресторан, який належав власниковi мiсцевої броварнi Седельмайеру. Умiститися там могло до 500 осiб i такi зiбрання тут ранiше вже проводилися. Та влада заборонила проводити збори у цьому примiщеннi, тож радикалам, серед яких були I. Герасимович, С. Данилович, Я. Окуневський та К. Трильовський, довелося перейти до сусiднього будинку на вулицi Фердiнанда (тепер Низова) – до мiської лазнi. За несанкцiоноване зiбрання Павлика i Франка притягли до судової вiдповiдальностi, але суд виправдав дiї радикалiв.
Востаннє Iван Франко вiдвiдав Станиславів за п’ять рокiв до смертi. У листопадi 1911 року вiн приїхав сюди на запрошення громади мiста i читав у “Руськiй бесiдi” поему “Мойсей”. Зараз на цьому примiщеннi на вулицi Сiчових Стрiльцiв, 24 – двi меморiальнi дошки. Власне тут міг би й бути музей Івана-Франка, якби ця історична будівля не передали свого часу у приватну власність.
Богдан Скаврон
Коментарі