Оповім вам нині одну коротку і цікаву історію, яка чимось нагадує наш сьогоднішній контрнаступ, який розпочався три дні тому – нову криваву битву за Запоріжжя, Донбас та інші, окуповані російським агресором, українські землі.
Так, от: роль “галицького Донбасу” у всій цій історії, у ті давні віки, виконувало наше Покуття – прегарний край на південному-сході Галичини, який одним боком притулився до Дністра, а іншим – до Гуцульщини.
А почалася уся та катавасія з того, що у 1490 році молдовський воєвода Штефан ІІІ напав на Покуття і нагло собі його анексував у Речі Посполитої. Більше того, у своїх діях Штефан ІІІ заручився підтримкою угорського короля, який у той час перебував у конфлікті зі своїм родичем – польським королем. Останній, втративши Покуття якийсь час не робив різких рухів і ніби мовчки чогось очікував. Чекати довелось недовго: у 1504 році молдовський воєвода Штефан ІІІ представ перед Господом і наше Покуття автоматично знову відійшло до Речі Посполитої.
Все би було добре, але Молдова у той час була князівством у складі Османської імперії і молоді молдовські князі вирішили, що маючи такий потужний “дах” над собою в лиці турецького султана, їм все дозволено. І, тому у 1529 і 1530 роках Молдова поновила свої напади на Покуття. Тут вже Варшава не витерпіла і король Сигизмундт І надіслав турецькому султану Сулейману І листа щоби той висловився щодо цього “покутського конфлікту”. Дивно, але Сулейман І дав дозвіл військам Речі Посполитої відвоювати Покуття у молдован, але тільки з умовою, що вони не перенесуть бойові дії на територію самої Молдови бо, в такому разі, султан це сприйме як оголошення війни усій Османській Імперії.
Отож, отримавши дозвіл від султана, польські адміністратори взялися до роботи: по всьому нашому Підгір’ю засурмили труби, по містах почали записувати у рекрути і всі хто мав бойовий досвід і відповідне військове і кінне спорядження, стали до зброї. Набір у військо здійснювали виключно з українського Руського і Подільського воєводств.
В такий спосіб гетьману Яну Тарновському, якому доручили демілітаризувати Покуття від молдовських військ, вдалося набрати 4,5 тисяч кінноти та 1,2 тисяч піхоти, а також 12 гармат і табір з бойових возів.
Проти військ гетьмана Тарновського, молдовський воєвода Петро Рареш виставив 20 тисяч кінного війська (яке він очолив особисто), 50-ть гармат і точно невстановлену кількість піхоти.
21 серпня 1531 року в долині річки Чернява (близько 15 км від Обертина) українсько-польські підрозділи були атаковані молдовськими полками, які становили 17 тисяч легкої кінноти і 50-ть гармат. Натомість, гетьман Ян Тарновський мав у той момент 4452 кіннотника, 1167 піхотинця, 12-ть гармат та 300 бойових возів. За всіма правилами тогочасної військової науки Ян Тарновський заклав великий табір з тих оборонних возів (як це звично робили українські козаки в часи вирішальних битв) і додатково укріпив його по периметру шанцями. І, вже наступного дня, цей добре уфортифікований табір витримав шалену лобову атаку молдовського авангарду.
Дочекавшись, поки молдовани ввели в бій усі свої резерви і розтягнули свої шикування (з метою повністю взяти в блокаду українсько-польські війська), Ян Тарновський блискавично контратакував, розірвав молдовський фронт і змусив ворога до втечі. Наші ж кіннотники наздоганяли молдован і дорубували їх вже у полі…
В результаті того бою під Обертином, офіційні втрати молдован становили близько 7 тисяч вбитими, тоді як з нашого боку – лише 256 убитих.
Однак, навіть після цієї грандіозної перемоги русинів і поляків над молдованами (вістка про яку облетіла чи не всю тогочасну Європу), боротьба за наше Покуття з молдовськими воєводами, тривала ще цілих сім років…
Микола Бандрівський
Коментарі