1. ПРО САНКЦІЇ
– Президент Володимир Зеленський 19 жовтня своїм указом ввів у дію рішення РНБО щодо санкцій у відношенні представників країни-агресора. Санкції, що блокували діяльність росіян, регулярно вводились з 2014 року. Питання: який існує механізм для вилучення корпоративних прав та майна підсанкційних фізосіб та підприємств?
– Наразі ми маємо три механізми, як можна конфіскувати майно. Перший існував завжди. Це в рамках кримінального провадження майно спочатку арештовується судом, потім передається в Агентство з розшуку та менеджменту активів (АРМА). Потім, знову ж таки за рішенням суду, воно може бути конфісковане. Це найбільш складний та тривалий механізм. Хоча є відкриті провадження по тим же Олегу Дерепасці або Аркадію Роттенбергу за відмивання коштів та ухиляння від сплати податків і виведення їх у рф. Але це довгий шлях.
Тому є ще дві процедури, за якими ми можемо конфісковувати майно. Це конфіскація майна в рамках санкцій. Її правову основу створює указ президента, про який ви сказали. В ньому понад 2,5 тис. прізвищ та понад 1,3 тис. компаній.
Третій механізм – це вилучення майна росії, як держави. Або по простому – націоналізація. Для цього механізму потрібне ухвалення рішення Верховною Радою. Тобто, Рада нацбезпеки і оборони (РНБО) приймає рішення, президент ухвалює його указом, а Рада затверджує указ. По такій процедурі в травні ми націоналізували майно двох банків. Їхні ліцензії були анульовані в перші дні широкомасштабної війни. Це українські “дочки” російських Внєшекономбанку (ВЕБ) та Сбербанку Росії.
Але процедура передачі акцій цих банків в спеціалізоване державне підприємство, яке буде ними управляти, ще не завершена. І водночас, через процедуру ліквідації банків Фонд гарантування вкладів фізосіб (ФГВФО) займається поверненням вкладів, розрахунком з кредиторами. Крім того, в цих банках були кредити, які отримували українські державні підприємства. Наприклад – Укрзалізниця. Планується повернути їй право вимоги по кредиту.
– Розкажіть докладніше про “санкційну” процедуру. Що передбачає вона?
– Вона трохи складніша. Рішенням РНБО активи лише блокуються. Для того, щоб їх стягнути Мін’юст має зробити обґрунтоване подання до Вищого антикорупційного суду (ВАКС) з доказами. Найпоширеніший злочин для цієї процедури – фінансування збройної агресії проти України. Після цього ВАКС ухвалює рішення про стягнення активів. При тому, у власника підсанкційних активів навіть є можливість подати на апеляцію протягом п’яти днів після рішення.
– Чи правильно я розумію, що після конфіскації активи передаються АРМА, яке шукає на них управителя за власною процедурою?
– Не зовсім. ВАКС просто ухвалює рішення про конфіскацію на користь держави. А вже Кабмін, саме в цій процедурі, приймає рішення про те, який орган буде управляти. Закон це чітко не прописує. Це може бути або АРМА, або Фонд державного майна (ФДМУ). Наразі триває дискусія, куди краще передавати такі активи. Наскільки я знаю, вже є політичний консенсус, що ФДМУ має розпоряджатись цими активами: одними управляти, інші продавати.
– Як ви вважаєте, який орган краще підходить на цю роль: АРМА чи ФДМУ?
– Я вважаю, що з точки зору доброчесності – ФДМУ. І це не тільки моя думка. Бо у випадку з АРМА були випадки, коли активи потрапляли в управління осіб, близьких до тих, в кого вони були конфісковані.
– Що передбачає концепція ФДМУ після призначення у вересні головою Фонду Рустема Умєрова?
– Вона передбачає як приватизацію, так і управління стратегічними державними активами в рамках ідеї створення Суверенного фонду. Цю ідею як раз і розробляв Рустем до свого призначення. Наскільки мені відомо, вона близька президенту.
– Що зараз відбувається з ідеєю про створення холдингу з управління стратегічними державними підприємствами, концепцію якого обговорювали ще в 2021 році?
– Ця давня ідея. Ще коли міністром економіки був Айварас Абромавичус (2014 – 2016 роки ред.), це обговорювали і намагались впровадити. В цій ідеї, на мою думку, є один суттєвий недолік. Це буде жахливий корупційний розсадник. Це буде дуже великий холдинг, в якому багато активів. А керівник цього холдингу буде мати вплив, включаючи політичний, на рівні з прем’єр-міністром.
Ця ідея постійно виринає в різних варіаціях. В сьогоднішній ситуації, я вважаю, стратегічні підприємства мають бути розділені між органами. В майбутньому – за умови жорстких вимог до прозорості управління цим холдингом – таке можливо.
2. ПРО КОРПОРАТИВНЕ УПРАВЛІННЯ
– Якщо не видумувати свій велосипед, у світі існує інструмент для ефективного управління великим державними компаніями – корпоративне управління.
– Корпоративне управління, на жаль, у нас поки що не приживається. Усі влади, не зважаючи на політичне забарвлення, пручаються його запровадженню. І це не завжди корупція. Дуже часто – це психологічний чинник. Ментально і українське суспільство, і народні депутати не вважають, що державні компанії – це бізнес.
Всі бачать у держпідприємствах, особливо у великих – продовження держави. На думку багатьох вони мають виконувати соціальні функції – Укрпошта розносити пенсії зі збитком, Нафтогаз – постачати дешевий газ і так далі.
Ідея корпоративного управління в принципі суперечить цій філософії. Воно потрібно для того, щоб усунути конфлікт інтересів держави і компанії, яка має бути бізнесом. Державні компанії можуть виконувати соціальні функції, але їх має оплачувати держава за ринковим тарифом, інакше ви заганяєте компанію в збиток і стагнацію.
– Зрозуміло бажання керівників центральних органів влади запобігти створенню наглядових рад в підприємствах, які знаходяться в сфері їхнього управління. Чому Рада не намагається допомогти реформі корпуправління своїми рішеннями?
– Народні депутати орієнтуються на настрій в суспільстві. А настрій в суспільстві негативний. Створився образ членів наглядових рад – що це зазвичай некомпетентні люди, дармоїди, які отримують величезні гроші та нічого не роблять при цьому.
Проблема в тому, що реформа корпоративного управління зроблена наполовину. Члени наглядових рад отримують зарплати, але не мають достатніх повноважень і відповідальності. Для чого потрібна реформа корпуправління? Наглядова рада відокремлює компанію від держави, запобігає вирішенню миттєвих політичних завдань за рахунок ресурсів підприємства. Крім того, завдання наглядової ради — оцінювати менеджмент на предмет того. Тоді треба дати їм повноваження звільняти керівника, якщо він не виконує KPI, або якщо приймає рішення по дзвінку міністра, якщо він завдає шкоди підприємству. Наразі наглядові ради не мають таких повноважень. На жаль.
Думаю, після війни, після нашої перемоги, прийде час перезапустити корпоративну реформу.
3. ПРО ПРИВАТИЗАЦІЮ
– Що буде із “Альфа-банк Україна” Михайла Фрідмана та Петра Авена? Зараз є чутки про переговори, в результаті яких банк або буде націоналізований, або акціонери докапіталізують його на мільярд доларів.
– Я впевнена, що ніякі перемовини зараз не йдуть. Президент заявляв що не хоче вести перемовини із підсанкційними особами. Навіть на пана Абрамовича, який хоче якось “притулитися” до процесу обміну полоненими накладені санкції. Хоч і відкладені.
Тому навколо Альфа-банку не багато простору для компромісів. Позиція така, що Альфа-банк буде націоналізований.
– Наскільки я розумію, націоналізація буде проходити згідно із законопроєктом №8069 про особливості виводу з ринку системно важливого банку, який був прийнятий Радою 6 жовтня?
– Саме так. Він розроблений саме під Альфа-банк і передбачає його викуп акцій з боку держави за одну гривню. Процедура така: Нацбанк формально визнає його неплатоспроможним, потім докапіталізовує, після чого відбувається націоналізація. Процес схожий на націоналізацію ПриватБанку в 2016 році.
Це не означає що банк перестане працювати. Він достатньо стабільний. Держава не буде виводити його з ринку.
– Частка держави в банківському секторі України й так складає понад половину за розміром активів. Тепер буде ще більшою. Чи не нашкодить це економіці?
– Дуже давно йдуть дискусії, що потрібно приватизувати частину державного банківського сектору. Першим в цьому переліку, швидше за все, буде Укргазбанк. Питання в тому, який зараз є попит.
Особливістю тих активів, які ми зараз націоналізуємо, є те, що це працюючий бізнес і подекуди – дуже великий. Але у нас таке цікаве ставлення до державного майна – як до дорогоцінних каменів. Ніби вони вічно будуть дорогими та затребуваними. Але часто це дуже погані активи: з боргами, з обтяженнями, з арештами. Великі гроші за них ніхто не заплатить. І ми бачили це на прикладі приватизації “Більшовика”.
А от активи росіян поки що – це працюючий бізнес. Хоча до них ставлення зверхнє. Їх багато. І я не впевнена, що ми знайдемо таку велику кількість системних інвесторів, які б все це купили.
Я великий прихильник приватизації. Але вважаю, що не треба намагатись продати все одразу. Треба зберегти ці бізнеси на достойному функціонуючому рівні, щоб продати їх після війни.
– Давайте пройдемось по стратегічних підприємствах, які до війни готувались до приватизації. Наприклад, держгенерація Центренерго має величезні фінансові проблеми, які там з’явились ще до Великої війни. Яка ситуація на Одеському припортовому заводі (ОПЗ). Він працює?
– Ні.
– Була інформація, що ООН та рф були зацікавлені в запуску аміакопроводу Тольятті-Одеса, перевалкою якого оперує ОПЗ. Нібито саме це було умовою повернення Україні близько 200 полонених з Азовсталі у вересні.
– Там дійсно ООН наполягала на відновлені транзиту та експорту аміаку. Чому? Тому що в світі дефіцит мінеральних добрив. А аміак є сировиною для виробництва азотних добрив. На це президент заявив, що ми готові відновити транзит в обмін на ВСІХ наших полонених. РФ в особі Пєскова відповіла якоюсь філософсько-риторичною фразою.
Чому у нас така позиція? Тому що в умовах часткової окупації та активної фази війни транзит аміаку дуже небезпечний для України. Трубопровід проходить близько до лінії фронту. Якщо аміакопровід, або сховища аміаку на ОПЗ будуть пошкоджені, то утвориться величезна аміачна хмара, яка є дуже небезпечною для здоров’я людей. Тим більше, для того, щоб завантажити корабель, потрібно накопичити близько 30 тисяч тон цієї сировини в сховищах ОПЗ. І якщо росіяни вдарять туди ракетою, токсична хмара уразить половину Одеської області. По суті, це хімічна атака.
Що стосується діяльності ОПЗ, то в нього було два напрямки. Крім перевалки аміаку, це виробництво добрив, яке було припинене ще в 2021 році через відсутність рентабельності. Тому що ціни на природний газ – сировину для виробництва аміаку та добрив з нього – були дуже високими. А з початком великої війни вони зупинили і перевалку.
Взагалі ОПЗ – це дуже повчальна історія в контексті приватизації. В 2009 році за нього давали 5 млрд грн. Аукціон пройшов успішно (тоді переможцем стала компанія “Нортіма”, пов’язана з Ігорем Коломойським – ред.). Але Фонд держмайна скасував аукціон по причині того, що була запропонована мала вартість.
Потім його виставляли за 13 млрд грн, не продали. Потім знову за 5 млрд – і знову не продали. А в 2021 році він “успішно” зупинився. Я не впевнена, що зараз його можливо продати. Він буде виставлятись по балансовій вартості активів. І швидше за все його балансова вартість буде більшою за ринкову ціну.
Нібито в заводу є виробничі потужності, сховища, перевалка, інші активи. Але інвестор, коли приймає рішення, дивиться на багато факторів: обсяг боргів, вартість газу, потенціал відновлення транзиту аміаку і т.д.
– А що з “Об’єднаною гірничо-хімічною компанією” (ОГХК), яка видобуває ільменітову руду для виробництва титану?
– Цей актив, на відміну від ОПЗ, ще може бути комусь цікавий. Його, до речі, також три рази виставляли на приватизацію і не змогли продати. Останній раз – наприкінці 2021 року.
Наскільки я знаю, ФДМУ займається можливістю приватизації ОГХК. Проблема в тому, що в Україні немає капіталу, достатнього для купівлі такого підприємства. Очікувалось, що за умови участі кількох зацікавлених інвесторів його можна продати за 9 млрд грн.
– Чому, на вашу думку, чи то не єдиним успішним кейсом в приватизації зараз є продаж спиртових заводів?
– Тут багато факторів. Я думаю, не останнім фактором для такого попиту на спиртзаводи стала війна. Всі вони знаходяться в західних областях України. Ці майданчики потрібні бізнесу для релокації зі сходу. Там є потужності для зберігання зерна, є підведені комунікації.
Крім того, в процесі виробництва спирту залишається барда, з якої можна виробляти біогаз. Цей біогаз можна спалювати для виробництва тепла або електроенергії. Або переробляти його в біометан – той же природний газ.
Плюс в законі, який спрощує правила приватизації (проєкт №7451, прийнятий в кінці липня – ред.), ми ухвалили норму про те, що у покупців залишаються всі ліцензії і дозволи приватизованого активу. В тому числі – і на виробництво спирту.
Також є фактор, який став актуальний після демонополізації спиртової галузі в 2021 році – це розвиток нового ринку з виробництва спирту.
4. ПРО ДЕРЕГУЛЯЦІЮ
– Ви адвокатуєте урядовий проєкт закону №8058, який має ускладнити запровадження нових ліцензій і дозволів. За вашими словами, сьогодні в Україні існує близько 1300 дозвільних документів для бізнесу різного типу. Що робити з існуючими? Виглядає так, що це не дуже потужний крок до дерегуляції.
– Основним в цьому законопроєкті є те, що ми переглядаєм всі дозвільні документи, які існують в Україні. Що з цього дійсно потрібно? Закон встановлює подвійну вимогу до необхідності застосування дозвільного документу. Це означає, що він має бути не тільки в законі України, але і в переліку Кабміну так званих абсолютно необхідних документів.
Цей перелік уряд має створити на підставі перегляду. Перегляд буде здійснений Комісією, що складається з заступників міністрів основних міністерств.
Але, як і очікувалось, цей законопроєкт стикнувся з великим супротивом. Він вже був запланований до розгляду, але не потрапив у сесійний зал. Всі фракції проти, крім “Слуги народу”.
– Зрозуміло, що від дерегуляції вигоду втратять чиновники. Тому не дуже логічною виглядає ідея доручити чиновникам в складі Комісії зменшити кількість дозволів.
– Все залежить від її складу. Якщо там будуть заступники міністрів економіки, фінансів, юстиції, цифрової трансформації, то можна сподіватись, що вони скоротять кількість цих дозволів як мінімум на третину. Але звісно, за склад цієї комісії розгорнеться окрема битва.
Це не перша спроба дерегуляції. Тільки за три роки моєї каденції я пам’ятаю три спроби. Перша була, коли Кабмін Олексія Гончарука (2019 – 2020 роки) пропонував віддати право встановлювати і скасовувати дозвільні документи. І це була дуже дискусійна ідея.
Є так званий “тест на Януковича”. Коли ви ухвалюєте закон, подумайте, чи ухвалили б ви його, якщо при владі був би Віктор Янукович і його Кабмін. Цей законопроєкт з тріском провалює такий тест. Я б Кабміну Миколи Азарова не довірила право встановлювати нові дозвільні документи. Хоча до Гончарука довіра була. Можна було надати таке повноваження уряду тимчасово. Скажімо – на один рік. Але законопроєкт все одно не пройшов.
Потім була спроба віддати Кабміну хоча б право визначати процедуру отримання дозвільних документів. Зараз ці процедури визначаються законом. Він пройшов перше читання і благополучно вмер. Потім була його реінкарнація за моєю ініціативою. Крім основного – надання права уряду визначати процедуру – я пропонувала скасувати кілька нерелевантних дозволів. Наприклад: “спецдозвіл на зайняття народною медициною (цілительством)”.
Міністерство охорони здоров’я зараз і не видає дакі дозволи. Тому що це антинауково. Хоча дозвільна процедура в законодавстві існує. Або існує дозвіл на використання гармат для розгону хмар під час свят. Зараз вони взагалі заборонені, та і найближче свято – в нас на день нашої перемоги. Але тоді це було актуально. Законопроєкт не дійшов до першого читання.
– Всі ці ініціативи спрямовані на передачу більших прав щодо дозволів уряду, забравши їх у Ради. На вашу думку, чиновники більше готові скасовувати зайві дозволи, на видачі яких можна отримувати хабарі, ніж народні депутати?
– В Раді взагалі майже немає потенціалу до дерегуляції. Парламент в цьому сенсі – зріз суспільства. А українське суспільство виступає за сильну державу і жорстке регулювання в усіх питаннях, які не стосується особистого. Рада дуже погано голосує за ініціативи віддати повноваження будь-кому. Або Кабміну, або взагалі позбавити державу якихось повноважень.
Для прикладу, Мінекономіки схильне відміняти зайве регулювання. Тому що вони розуміють, як воно “не працює”. В той же час, їхня відповідальність – ріст економіки.
Ось вам приклад: існує дозвіл на діяльність компаній, які займаються працевлаштуванням українців за кордоном. Мета цього дозволу супер благородна: він має запобігати торгівлі людьми. Але на практиці цей дозвіл, як і багато інших, видається спеціалістами міністерства, які не здійснюють фактичний контроль.
Вони не їздять в офіси, не проводять бесіди з менеджерами. Ліцензія може бути скасована постфактум, якщо є скарги або якийсь скандал. Але ж передбачається, що цей дозвільний документ має виконувати якусь запобіжну, профілактичну функцію. Але він її не виконує. Знову ж таки, було дві спроби відмінити такий дозвіл, але вони не пройшли в парламенті.
Але за “дерегуляційну гільйотину” ще поборемось.
Коментарі