Але, погодьмося, з одного боку – є художній твір в якому автор свідомо конструює фантастичні події і ситуації, а з іншого боку – є наука і сухі факти.
Так от, сьогоднішня наука стверджує, що прямуючи на Закарпаття, монголо-татарська орда перейшла усю Галичину, не зруйнувавши тут жодного міста, і не спаливши на цих землях, жодної фортеці.
Уявіть собі: 60-тисячне монгольське військо повернуло в районі сьогоднішнього Стрия у напрямку на Сколе і безперешкодно попрямувало до Верецького перевалу, перейшовши звідти у горішнє Потисся, а, після цього спустилось на Середньодунайську низовину (історичний Альфельд). До слова: під час археологічних розкопок наскельної фортеці Тустань у Сколівських Бескидах, не виявлено жодного (!) наконечника стріли кочівницького типу, у той час як наконечників стріл центральноєвропейських типів того часу, експедиція Михайла Рожка знаходила кілограмами (повірте, сам брав участь у тих розкопках і знаю, що кажу).
Як таке може бути: монголо-татари і… жодного спаленого галицького міста чи села..?.
Почну з того, що в історичній науці існує корпус писемних (а, тут додам – і археологічних) джерел, які неспростовно свідчать про фактичну, а не лише номінальну, підпорядкованість галицької Русі золотоординським правителям впродовж близько півтораста літ (у межах приблизно від середини ХІІІ-ХIV століть). Чи було це “жорстоким і ганебним монгольським ігом” для галицьких земель? – таких свідчень я, поки-що, не знаходжу. Мабуть, що ні, бо усі, без винятку, галицькі князі часто і з великою охотою використовували ординські війська для залагодження своїх військово-політичних (і, нерідко – матримоніальних) потреб.
Наприклад, для протидії польському королю Казимиру ІІІ, галицько-волинський князь Юрій ІІ Тройденович попросив у хана Узбека багатотисячне військо. І той йому ці кочівницькі полки, одразу надав, що дало змогу галичанам у 1337 році заатакувати Польщу.
Через три роки після цих подій (коли у квітні 1340 року під мурами Львова з’явилися польські війська того ж Казимира ІІІ), то, на прохання Голови боярської Ради воєводи Дмитра Детька, хан Узбек знову надав львів’янам 40-тисячне військо для походу на Польщу.
Результатом отих спільних галицько-золотоординських військових дій проти короля Казимира ІІІ стало те, що польський король змушений був закінчити війну із галицькою Руссю і укласти з галичанами мир, а крім того Казимир ІІІ у мирному договорі відмовлявся від будь-яких претензій на наші землі. Але..!
Дочекавшись смерті хана Узбека (1341), король Казимир ІІІ таки поїхав на поклін у Золоту Орду і отримав там ярлик на правління, за що він сплатив ординцям (за рік наперед!) данину та зобов’язався її сплачувати й надалі, що юридично і фактично зробило його (Казимира ІІІ) васалом золотоординських ханів.
Тобто, польський король пішов тим самим шляхом, яким до нього пройшли й галицькі вінценосні володарі (наприклад, князь Данило), демонструючи перед Імперією монголів, у тому числі перед її сателітом – Золотою Ордою, цілковиту покору.
У ті роки так чинили, не лише галицькі, але й десятки володарів інших, і куди сильніших за галицьку Русь, давніх держав тогочасного світу – Китаю, країн Середньої Азії, Переднього Сходу та частини королівств Європи – які впали під копитами монгольських коней і на довгі роки були підпорядковані імперії Великих Монголів та платили їй данину…
Автор: Микола Бандрівський
Коментарі