Про це повідомляє “Радіо Свобода”.
У 1994 році група у складі одинадцяти польських та українських істориків оприлюднила Перше спільне комюніке за результатами конференції «Поляки та українці 1918-1948. Важкі питання». Оскільки протягом тридцяти років так і не вдалося порозумітися довкола подій у ХХ столітті, які принесли дві світові війни і спричинили польсько-український конфлікт, тому«до 80-х роковин Волинських злочинів (у липні 1943 року) вирішили повторно ініціювати написання вже Другого комюніке».
Над текстом працювали тривалий час, надсилали на погодження і зібрали 24 підписи польських та українських істориків.
«Нині зв’язок між обома суспільствами зміцнює російська агресія – на відміну від подій 80-річної давнини, коли ми зіткнулися одне з одним в тіні такої агресії. У цьому контексті стає можливим неупереджено звернутися до минулого польсько-українського кривавого суперництва», ‒ пояснили ініціатори спільної заяви, підписаної «не двома окремими національними групами, але дослідниками з обох сторін».
Автори зосередили увагу на Волинській трагедії 1942-1944 років. Цитати:
«Те, що через вісім десятиліть після волинських злочинів ми не можемо закрити ці рахунки, є ганьбою для наших сучасників»;
«Апогей терору проти польського населення Волині припав на липень-серпень 1943 року. Тоді відбулися широкомасштабні організовані напади загонів бандерівської УПА за участю частини місцевих українських селян на польські села, які стерті з лиця землі, а більшість їх мешканців була вбита»;
«Вважається, що так звана антипольська акція ОУН (б) і УПА від зими 1942-1943 років до весни 1945 призвела до загибелі близько 80-100 тисяч поляків, з них на Волині 40-60 тисяч, від 20 до 30 тисяч у Східній Галичині, і до 2 тисяч на Люблінщині. Внаслідок антиукраїнської дій польського підпілля до весни 1945 загинуло менше 10 тисяч українців, з них 2-3 тисячі на Волині, 1-2 тисячі у Східній Галичині, більшість 6 тисяч ‒ на землях нинішньої Польщі».
Автори цієї заяви наголошують, що «взимку 1942 року-1943 провід ОУН (бандерівців) вирішив розпочати так звану антипольську акцію на Волині. Тут вона мала особливо кривавий характер».
Спільна увага, зосереджена на жертвах минулої взаємної ворожнечі, має означати:
- ексгумацію безіменних братських могил з метою створення цвинтарів, некрополів;
- рішуче засудження актів вандалізму;
- відновлення первісної форми пам’ятних знаків за згодою обидвох сторін;
- повернення до формули предметного діалогу з найскладніших для обох народів питань, що стосуються подій 1937-1947 років;
- перевірка та доповнення документації 1917-1923 років, яка була підготовлена центром «Карта» під назвою «Волинь 1943 ‒ апогей».
Тобто, головним винуватцем подій на Волині у роки Другої світової війни у заяві названо Організацію Українських націоналістів (б) та Українську повстанську армію.
Народний депутат України, колишній керівник Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович, який досліджує тему УПА, наголошує, що у спільному зверненні є чимало помилок.
«По-перше, абсолютно нерівне ставлення до українського визвольного руху. Тобто те, що стосується українського визвольного руху, постійно ставиться під сумнів легітимність боротьби за українську незалежність. Навіть, починаючи з 1918 року, виявляється що українці не мали права боротися за незалежність. Натомість Польща мала право створювати тоді польську незалежну державу. І все це звернення просякнуте нерівністю до українського і польського визвольного рухів. Якщо говорити про Другу світову війну, то історія УПА представляється як майже виключно польсько-український конфлікт.
Антипольський фронт, антипольська боротьба УПА представляється як головна, що не відповідає правді. Тому що абсолютна більшість документів свідчить, що антипольська боротьба сприймалася і називалася українськими повстанцями як третій непотрібний фронт, як щось вимушено зайве, те, що заважає зосередитися на антинімецькій і антисовєтській боротьбі. Тут це все замовчується. Натомість представляється виключно антипольська боротьба як головний сенс існування УПА. Злочини УПА представляються як реалізація якихось планів. Натомість злочини польських підпільників [представляються] виключно як реакція на дії українських повстанців і українців як таких. Тобто, нічого не говориться про активні вбивства, в тому числі масові, цивільного населення, яке робилося від імені і руками польських підпільників. Використання цифр щодо чисельності жертв. Названо не підтверджену цифру ‒ 100 тисяч вбитих поляків і повне ігнорування нових досліджень жертв на базі Українського католицького університету, яке проводить історик Ігор Галагіда, про що знають українські підписанти. Адже йдеться про 30 тисяч вбитих українців», ‒ розповів Володимир В’ятрович.
До слова, текст спільного звернення ініціатори запропонували підписати не всім українським історикам, зокрема з тих, які досліджують тему подій на Волині. Автор численних книг і статей Богдан Гудь каже, що йому не надсилали текст комюніке для підпису.
«Я коли побачив це комюніке, то зробив невеликий скандал одному з авторів тексту на творчій зустрічі українських і польських істориків у Варшаві. Головна проблема – це брак будь-якого критицизму з польського боку. Тобто, все, що українці робили, підкреслюється негативний характер їхніх дій. А те, що робили поляки, то це, мовляв, відповідь, зробили щось поганеньке, але це все подається в іншій інтонації та наголосах», ‒ говорить український історик Богдан Гудь.
Двоє українських істориків Микола Кучерепа та Ігор Гирич відкликали свої підписи під зверненням після його оприлюднення і скандалу, який здійнявся.
«Бачу, що українці не готові поки що сприймати саму ідею таких угод. Є позиція принциповості. Я розумію позицію тих, хто каже, що має бути тільки українське розуміння. Враховуючи інтереси такого радикального бачення, зараз, мабуть, не на часі і тому я відкликав свій підпис. Але рано чи пізно потрібно домовлятися обом сторонам. Ця річ не є популярна, потрібно йти на компроміси. Але це потрібно робити, щоб принаймні мати спільний кордон з людьми, які хочуть нас почути. Поляки нас підтримують. Не йдеться про здачу кардинальних українських інтересів», ‒ пояснив Ігор Гирич.
За його словами, було кілька варіантів тексту, але оприлюднений відрізняється від того, який він читав.
«Є такі моменти, з якими не погоджуюсь у цьому комюніке, тим, що трактування подій на Волині подається як однозначна провина українців. Поляки дивляться на ці події як на одномоментний акт людиновбивства. Тобто, там би мала бути, безперечно, витримана позиція України і Польщі, щоб рівнозначно було виписано. Але будь-який документ не можна ідеально прописати. Тим більше є традиційні шаблони сприйняття у поляків, які неможливо відразу відкинути», ‒ зауважив Ігор Гирич.
Друге польсько-українське комюніке підписали українські історики, професори Українського Католицького університету Ярослав Грицак і Олександр Зайцев.
«Я текст комюніке бачив, мав зауваги, але не висловлював їх, бо звернення було готове. З основним змістом погодився. Погоджуюсь із трактуванням того, що УПА відповідальне за трагедію на Волині. Я не збираюсь відкликати свій підпис», ‒ говорить Радіо Свобода Олександр Зайцев.
Ярослав Грицак пояснив, що підписав це спільне звернення, тому що його ініціювали відомі йому українські та польські історики.
Влітку 2025 року польські та українські історики планують обговорити суперечливі питання в історії двох народів ‒ вже після президентських виборів. Адже у Польщі тема українсько-польського конфлікту в роки Другої світової війни, зокрема трагедія на Волині, розігрується політиками. Історичною темою маніпулюють політики задовго до голосування.
Під час зустрічі у Львові 17 грудня 2024 року Володимир Зеленський та прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск обговорили питання спільного історичного минулого України та Польщі, які є суперечливими по обидва боки кордону.
Польський прем’єр уникнув відповіді на запитання, коли Варшава відновить українські могили на території Польщі, які були зруйновані вандалами, чи матиме Польща ще вимоги до України, аби історичні питання не перешкоджали майбутньому двох держав, щоб залишити їх у минулому, для молитви.
У 1994 році між урядами Польщі та України було укладено двосторонню угоду про збереження місць пам’яті і поховання жертв війни та політичних репресій. У рамках цього документу відновлено польські поховання у Львові на Личаківському цвинтарі (Цвинтар орлят), а польська сторона, мала відновити таблицю на горі Монастир, біля села Верхрата, неподалік українсько-польського кордону.
Україна наприкінці листопада цього року дозволила Польщі проводити пошукові та ексгумаційні роботи на території України. Президент Зеленський наголосив, що міністерства культури України та Польщі працюють над цим питанням
Коментарі