Те, що не сказане – не існує. Проблема, яка не проартикульована, не обговорена — вона ніби й не проблема вже. І говорити про “ревалоризацію” келійного корпусу в Тернополі варто саме озвучуючи проблеми.
Їх багато, але царує над ними головна: в західних областях України греко-католицька церква перетворилася на священну корову, котру ніхто і за жодних обставин не буде чіпати. Ми вже проходили цю ситуацію чотири роки тому з Славськом, коли збили унікальні фрески Сосенка та Буцманюка, а на заміну їх виклали стіни плиточкою з мавританським візерунком з Епіцентру.
Я сама тоді дуже включилася в спроби порятунку розписів, дійшла дуже високо по греко-католицькій ієрархії, била у всі дзвони, але що те биття, якщо тут я б’ю — а у Славському б’ють чоловіки. Кирками чи чим там. По фресках. Одночасно.
Знаю, що Святослав Шевчук, коли дізнався про ту ганебну ситуацію, був розлюченим, але жодна голова так і не полетіла, жодного покарання винних так і не відбулося. Україна втратила ще один шматок своєї культури, греко-католицька церква продовжила дотримуватися принципу “Ша! Не руш, якось там воно само буде”.
В часи, коли комунікації між людьми, інституціями, стратами суспільства стали надзвичайно легкими, коли є багато інструментів для них, церква продовжує відмовчуватися і на діалог не йде. І це злочинна тактика. Саме через оце “не руш, якось воно само буде” ми стоїмо на порозі втрати всієї західноукраїнської дерев’яної сакральної спадщини. Бо тисячі храмів пріють і руйнуються під аляповатою бляхою, тисячі подають у небо сигнали СОС своїми “золотими” куполами з дешевого нітриду титану.
План першого поверху Домініканського монастиря у Тернополі, 1905 рік
Але захисників спадщини ніхто не чує — бо громаді так красиво, а священик, котрий мав би ту громаду вчити хоч чомусь доброму, мовчить і не втручається. Нагадаю випадок з Криворівнею, де справжній подвижник Іван Рибарук понад 15 років готував свою паству до зняття бляхи з церкви. І зараз вона під ґонтом. Але це сумнівний ґонт: він прибитий на бляху зверху.
Зняти бляху не вийшло: вся деревина всередині вже загнила, запріла, струхлявіла і розвалювалася від доторку пальця. Я правда не хочу навіть думати, що буде з нашими церквами за кілька декад — бо священики теж думати не хочуть. Тим часом Україна за часи незалежності втратила чи не більше архітектурних пам’яток, ніж за часів совка.
І зараз буде втрачена ще одна. Кажу “буде”, бо всі розуміють, що у суперечці між захисниками спадщини і церквою виграє церква. Бо захисники — вони незрозумілі якісь, хочуть чогось дивного, а церква то є церква.
І ще на одному зроблю акцент: втрата привілеїв сприймається як дискримінація. Тому так верещать зрусифіковані про утиски рос.мови, котрих просто не існує в природі. Тому й реакція церкви буде наїжаченою і, ймовірно, агресивною. Втрата привілеїв сприймається як дискримінація.
Забрати у церкви право на свій розсуд розпоряджатися культурним надбанням народу необхідно, тим більш, церква як інституція глибоко дискредитувала себе в царині піклування про архітектурну спадщину. Я не лише про УГКЦ, я про абсолютно всі конфесії. Спадщина — річ занадто крихка і коштовна, щоб не контролювати, як там вона під черговою конфесією.
Аргумент про те, що надбудована частина буде якось взороватися на василіанах з Бучачу я взагалі не можу розглядати серйозно. Стилізаторство у реставрацію приніс, як ми всі знаємо, Віолле ле Дюк, і це не просто застарілі методи — це 19 століття як воно є, не дарма ще його сучасник, теоретик мистецтва Джон Раскін казав, що “реставрація є найбільш повний вид руйнування, яке може перенести будинок”. От саме такий допотопний вид валоризації і загрожує Тернополю. Тільки от Віоле ле Дюк був хоча б талановитим і творив у часи до Венеційської хартії.
Бучацький монастир оо. Василіян
Дарця Веретюк попросила мене розказати про особливості домініканських кляшторів в Україні. Я з’язалася з своєю давньою знайомою, людиною, котра знає про архітектуру домініканців на наших теренах найбільше. Це пані професорка мистецтвознавства Наталія Урсу, котра свого часу захистила з цієї проблематики докторську дисертацію.
Вона підтвердила мої здогади: не можна казати про якісь спільні риси у різних монастирських комплексах, бо всі вони підпорядковувалися, по-перше, архітектурній моді, рельєфу, я ще й додам — фінансам фундаторів. Бо домініканський монастир може бути дуже різним. Це може бути Ла Туретт від Ле Корбюз’є у Франції — бруталізм, геометрія, підкреслена важкість і монументальність. Загальних стандартів нема.
Цитата з Н. Урсу: “Для більшого розуміння концептуальних ідей отців щодо архітектоніки орденських споруд необхідно звернутися до Книги конституції та наказів ордену братів-проповідників, де написано: “Наші монастирі, уникаючи всього, що непотрібно і що справляе розкішний вигляд, повинні бути скромними і підпорядкованими цільовому призначенню, а також влаштовані згідно зі звичаями місця і часу, щоби нікого не згіршувати”. Орден – згромадження людей, які шлюбували убозтво, – повинен був дотримуватися скромності навіть в оснащенні храмів”.
Домініканський костел у Сидорові
Були навіть норми по висоті для храмів (30 стоп) і монастирів – і це нас цікавить найбільше! Монастир мав бути у межах 12-20 стоп. Стопа – це згрубша 30 см. Тобто висота монастиря мала обмежуватися 6 м.
Важлива була зовнішня потужність: товсті стіни, часто фортифіковані, невеликі вікна. Це все змінилося у 18 ст. через бенефакторів монастирських комплексів: меценати змагалися між собою, хто більше коштів дасть і хто зведе помпезніший, красивіший кляштор. Бароко сильно змінило саме ставлення домініканців до архітектури.
Якщо немає отого пса на фасаді, тієї помилкової етимології з domini canus — навряд чи хтось може відрізнити умовний кармелітський чи францисканський монастир від домініканського.
Домініканці прийшли в Україну першими з усіх чернечих орденів, у 1228 році (Яцек Одровонж, висвячений св. Домініком і канонізований у 1594 р. як – гм-гм – святий Гіацинт) і були тут широко представлені.
Преший монастир був при костелі св. Катерини у Чернігові (!!!), № 2 – на Оболоні у Києві (!!!), але головним осередком все ж стало Поділля. 1378 рік, папська булла про утворення Руського домініканського намісництва. До 15 ст. київськими єпископами були лише домініканці.
Архітектурна спадщина домініканців на підросійській Україні дуже сильно зіщулилась ще у 19 ст.: вже тоді були закриті всі монастирі, луцький взагалі знесено, а практично половина інших зазнала суттєвих перебудов.
У нас у Кам’янці відразу два домініканських монастирі — жіночий і чоловічий. Жіночий після страшної пожежі 2009 року теж було, гкхм, ревалоризовано, тепер там виставкові приміщення та буде музей жертв сталінських репресій.
Маємо монастирі домініканців у Чорткові, Богородчанах, Луцьку, Жовкві, Підкамені, Єзуполі, Барі, Вінниці, Мурафі тощо. У всіх дуже різна доля: деякі потроху відновлюються, як домініканців у Кам’янці, деякі передані іншим конфесіям, бо де на всі комплекси набрати католиків (це Луцьк і Бар), у деяких дотепер різні інституції — це і лікарні, і музшколи тощо.
Домініканський монастир, Богородчани
Наше щастя і багатство — що ці комплекси дожили до наших часів. І ще — на щастя, і іконографії, і креслень, і планів монастиря у Тернополі є вдосталь. Тут під час реставрації не треба домислювати нічого за автора, бо відомо, чого саме хотів автор. Це не сховане за сімома печатками, ці матеріали друкувалися, вони доступні. Найкраще вони представлені у 16 тому “Костелів і кляшторів римокатолицьких давнього руського воєводства” (Краків, 2008) — я думаю, люди, котрі придумували ревалоризацію, з цією книгою знайомі, а якщо ні — я залюбки їм перефотографую сторінки з неї, присвячені тернопільським домініканцям.
Тобто моя думка така: не треба придумувати велосипед там, де є доступні всі потрібні історичні матеріали. Це перше. І друге — церква у світській державі не має жодної монополії на об’єкти, у яких перебуває, якщо ці об’єкти є пам’ятками. Церква служить громаді, а пам’ятки — надбання всього народу. Свідомо спотворювати Тернопіль, у котрому і так ДУЖЕ мало архітектурної спадщини, можуть лише злочинці і дуже нехороші люди.
Автор: Ірина Пустиннікова
Коментарі