А знаєте, що..? Давайте спочатку подумки перенесемося у часи князя Данила Романовича, який був сучасником тамплієрів. Ви можете мені сказати: “…а що тут може бути цікавого..? Про різні храми, Галич і корону з Риму нам все це давно відомо…”
Воно то так, але… Оте одне “але” й не дає мені спокою ))) Спершу застановімося над таким: незважаючи на те, що частина читачів (окрім фахівців) й надалі вважає Візантійську імперію надійним, одновірним і рівноправним партнером галицьких князів, однак насправді такої держави як Візантійська імперія в часи князя Данила… не існувало. Бо на місці колишньої могутньої Візантійської імперії з якою постійно вів справи князь Роман Мстиславич (батько майбутнього короля Данила), із 1204 року постала – не менш сильна – Латинська імперія, яка проіснувала до 1261 року (так співпало, що саме того року відійшов до Вічності й сам князь Данило).
.
Гаразд, тут ви можете сказати: “…ну, і що з цього..? Яке відношення може мати якась далека Латинська імперія до нашого сильного, незалежно-самостійного і всіма коханого галицько-волинського князівства?”
.
Перш, ніж перейти до основного, поясню тут у кількох словах: всі ми знаємо, що майже усі давньоруські князі, які владарювали на теренах сучасної України у ХІІІ столітті, залишили після себе сотні підвісних свинцевих печаток якими в їх канцеляріях скріплювали пергаментні документи. Тобто, у ті часи майже усі давньоруські володарі мали персональні чи державні печатки, окрім двох князів: Данила Романовича і його сина Льва від часу правління яких до нас чомусь не дійшло жодної (!) ні персональної, ні державної підвісної печатки. Випадковість..? Чи тут слід написати типу: “може ще знайдуть їх печатки…”? Ні, судячи з усього не знайдуть ніколи, бо скрупульозні і постійні пошуки данилових і левових печаток тривають вже не одне століття…
Фрагмент печатки з Крилоса (за Олександром Алфьоровим)
То, у чому ж справа..? Відповідь може виявитися доволі несподіваною: уся справа у нюансах тогочасних правових документів які стосувалися Галицької і Львівської землі (тут мус розмежовувати ці поняття).
.
Що я маю на увазі? А те, що за свідченням авторитетного історика-хроніста Никити Хоніята (кін. ХІІ ст.) Галицьке князівство, на відміну від інших руських князівств, було візантійською «топархією», тобто автономною провінцією Візантійської імперії. Тобто, щонайпізніше від другої половини ХІІ століття, галицька Русь (або ж, принаймні, основна її частина) не була самодостатнім і незалежним державним утворенням, як ми традиційно звикли собі уявляти, а представляла собою – щонайменше впродовж кількох десятиліть – автономну провінцію Візантійської імперії.
.
Більше того, Візантійський імператорський двір розглядав галицького князя як Hypospondos, що за візантійською вселенською термінологією прирівнювалося до давнього гасла: «союзний Риму народ» – cocii populi Romani. Тому, не дивно, що переважна більшість тогочасних візантійських джерел стосуються в основному Галицької Русі, володар якої часто протиставлявся володарю Києва і розглядався як цілком самостійний. Але, не лише візантійські автори називали Русь складовою частиною Візантійської імперії. Про це в унісон пишуть і тогочасні авторитетні та достовірні джерела на які до праці М.Войнара, а нещодавно і І.Паславського, мало зверталось уваги.
.
А от коли 13 квітня 1204 року хрестоносці й учасники 4-го Хрестового походу взяли приступом Константинополь, то на руїнах колишньої Візантійської імперії й повстала цілком нова держава – Латинська імперія (як її називали греки) або ж Романія (як її називали самі хрестоносці). Так от, створена хрестоносцями Латинська імперія успадкувала всі ці королівства (напр. Фессалонікійське), князівства (наприклад Ахайське), герцогства (наприклад Афінське) та інші, донедавна підвладні Константинополю, державні утворення.
.
Взявши до уваги вищенаведене свідчення Никити Хоніята про Галицьке князівство як про візантійську топархію (тобто, автономну провінцію цієї імперії) та інші докази такого підпорядкування, можемо обережно припустити, що хрестоносці, завоювавши Візантію і витіснивши православного Патріарха до Нікеї, у 1204 році номінально успадкували (серед підлеглих Візантії територій) також і якийсь різновид права на Галицьке князівство. Тобто, з цього моменту його (Галицького князівства) територія могла розглядатися, принаймні якийсь час, як канонічна територія Латинської імперії хрестоносців, оскільки Константинопольський Патріархат, до якого належали галицькі православні церкви, вже був ліквідований.
.
Мабуть власне через такі-от нюанси міжнародної політики князь Данило Романович навіть теоретично вже не міг бути незалежним і самодостатнім правителем а мусив лавірувати між Латинською імперією, Римом, угорським королем і монголами. Причому, угорський король судячи із наявних правових актів мав певні юридичні підстави на володіння частиною територій які колись визнавали владу галицького князя (наприклад, один із кращих сучасних знавців русько-угорських відносин в часи Середньовіччя, Мирослав Волощук пише, що саме “…Арпади мали доволі серйозні юридичні підстави на володіння Середнім Подністров’ям і, можливо, навіть деякими волинськими землями…” (Волощук, 2006, с.100). Мабуть тому наш княжий Галич з довколишніми територіями у ХІІ-ХІІІ століттях неодноразово виходив зі складу Русі і входив до угорського королівства: наприклад у 1188-1189, 1211-1214, 1219-1221 роках).
.
А тепер власне й перейдемо до двох моментів, які пов’язані з Орденом тамплієрів і галицько-руськими теренами.
.
По-перше, у Статуті тамплієрів Status hierarchiques який був прийнятий між 1156 і 1169 роками, вже згадується їхня “угорська провінція Храму” (тому тамплієрів часто називають “храмовники”, тобто охоронцями Храму Гробу Господнього). Відомо, що правителем тамплієрської Угорщини у 1280-их роках був француз Жерар де Віллер, який єдиний із вищої ієрархії Ордену таємничо кудись зник у жовтні 1307 року (хоча перед тим саме він сягнув небувалих висот в їхній ієрархії, бо з 1299 року став наставником (тобто, прецептором) усієї Франції). І що для нас тут є особливо цікавим: угорський Дім Храму тамплієрів не обмежувався придунайськими й адріатичними володіннями, але й володів замками у різних куточках Угорщини у тому числі й на границі з Руссю (наприклад, у 1170-их роках тамплієри вже мали у своїй власності замок і довколишні землі біля сучасного села Середнє поблизу Ужгорода).
.
По-друге, під 1235 роком у Галицько-Волинському літописі читаємо: “…Данило сказав: «Негоже є держати отчину нашу крижевникам – темпличам, тобто соломоничам». І пішли вони обидва на них із великою силою, узяли город [Дорогочин] місяця березня і старійшину їх Бруна схопили, і воїв захопили, і вернулися обидва у Володимир».( Переклад Л.Махновця) “. Мова у цьому уривку йде про наше давньоруське місто Дорогочин на Західному Бузі, яке князь Данило Романович відібрав тоді у гарнізону хрестоносців на чолі з магістром Бруно.
Магістр ордену Госпітальєрів Ґарен де Монтеґю, відтиск печатки якого було знайдено у с.Крилос Галицького району Івано-Франківської області
Частина сучасних дослідників, мабуть вслід за радянською історіографією, вважає що князь Данило відбив тоді Дорогочин від пруського добжанського Ордену мечоносців (який потім папа римський об’єднав із тевтонським Орденом), хоча як підкреслює сучасний історик А.Майоров із цього літописного повідомлення виразно видно, що Данило Романович воював тоді не з добжанськими рицарями, а саме з тамплієрами бо літописець вже дуже впевнено пише, що Данило мав тоді справу саме із тамплієрами (дослівно: “…темпличамии, рекомими Соломоничами…”). Чому давньоруський літописець вжив саме таку назву? Виявляється, що це є буквальний переклад латинської назви цього Ордену: “жебракуючих рицарів Христа і храму Соломона” або ж: “Орден рицарів Соломонового храму” (дослівно: “Pauperes Commilitones Christi Templique Solomonici” або ж: “Milites Templi Salomonis”). Окрім того автор Галицько-Волинського літопису прямо каже, що князь Данило воював за Дорогочин саме з хрестоносцями (“крижевниками”). А як відомо, білі плащі із червоним хрестом (пол.”крижем”) носили саме тамплієри, тоді як емблемою добжинських рицарів були меч і зірка.
.
Для давньогалицької історії особливо цікавою є папська булла Інокентія IV, в якій йде мова про те, що “…у 1250 році папа Інокентій IV підтверджує дарування тамплієрам замків по ріці Бух (Західний Буг – М.Б.), які князь ленчицький Конрад (передав) тамплієрам як викуплення гріхів”. Сучасні дослідники переконані у тому, що тоді не лише Дорогочин але й інші замки і поселення на Західному Бузі перейшли у власність Ордену тамплієрів.
.
Не може не привертати увагу, що саме у ці перші десятиліття ХІІІ століття як тільки-но на місці колишньої Візантійської імперії з’явилася нова – Латинська імперія, то на Галичину одразу буквально хлинули зі своїми місіями, численні чернечі латинські згромадження (згідно з домініканською хронікою, їхні перші “стації” були саме у Галичі і у тому місті, яке через пару десятиліть стало Львовом. Саме у Львові Яцек Одровонж у 1234 році навіть керував, як свідчать домініканські хроніки, спорудженням храму,). Більше того, саме домініканці (правильніше, брати-проповідники) виступили посередниками у переговорах князя Данила Романовича з папським престолом, про надання йому корони.
.
Ота “латиномовність” торкнулася також і канцелярії тогочасних галицьких владик. Таке припущення я роблю з аналізу опублікованої К. Болсуновським печатки, на лицевій стороні якої є дворядковий латиномовний напис: “SIL-EO”, який розшифровується як “Si[gillum] Leo[nis]” (“печатка Лева”), на яку нещодавно ще раз звернув увагу Ярослав Книш, який приписує цю печатку князю Льву Юрійовичу – правнуку Данила Романовича). На звороті цієї печатки князя Льва – типовий двозубець Рюриковичів.
.
Цікавими є також паралелі в іспаномовних трактатах початку 14 століття опису і зображень прапора та герба Львівського Королівства, на якому обігрується дуже схоже зображення хреста такого самого як на гербах і військових штандартах Ордену тамплієрів. Можу тут ще згадати мікротопонім у княжому Галичі “Німецькі Ворота” на яких у 1238 році князь Данило Романович “постави…хорогвь свою”.
.
І, на закінчення: факт потрапляння державних інститутів та культури Галицького князівства в орбіту інтересів Латинської імперії (зокрема, конфесійних), хоч і був явищем короткотривалим (приблизно, з 1204 по 1261 роки) але він таки потяг за собою певні кардинальні зміни у культурі тогочасної Галичини.
.
Однак, незважаючи на глибину усіх цих латинських впливів, в кінцевому рахунку це не призвело ні до утворення на нашому Прикарпатті якоїсь унії між Церквами, ні до переходу на латинський шрифт, що неодмінно відбулося б, якби Візантія у 1261 році не змогла відвоювати собі у хрестоносців свій Константинополь і відродити – у ще більшій пишноті та величі – віковічний Константинопольський Патріархат…
Микола Бандрівський
Коментарі