Ось це перше ключове слово “мала” стало фатальним для самобутньої Українки в перший день нового воєнного 2024 року… Була щаслива, що мала Господнє призначення на землі…
Надзвичайно сумна звістка прилетіла з Бережан, несподівано померла Наташа Буняк-Лемешко (10 лютого 1956 — 1 січня 2024)… До неї, безмежно доброї і талановитої прив’язався всім серцем, коли працював над книгою “Лабухи Надзбручанського краю”. Ми встигли здружитися і я завжди шкодував, що стрілися так пізно. Але зустрілися! Дякувати Богові! Вона була якась освітлено приязна, життєрадісна, оптимістично дивилася в день завтрашній. Висилала фото родини, переживала за кожного, вірила в Перемогу над клятим москалем… Але так рано залишила нас… Світла і вічна пам’ять…
Серед ресторанних лабухів рідко можна було зустріти представниць прекрасної статі, а ось бережанці та гості міста в ті часи були зачаровані не лишень вродженою природною красою, а й Господнім талантом Наталії Лемешко.
«Починала грати на клавішах на танцях у районному Будинку культури ще з восьмого класу, — стверджувала співачка і музикант–лабух. — Згодом мене взяли у ВІА при «ербека», а невдовзі — в естрадно–симфонічний оркестр «Сурми». Якраз зароджувалася українська естрада, йшов початок 1970–их. Співала «Жовтий лист» і «Сизокрилий птах» з репертуару Софії Ротару. Усе, що звучало з радіо, що ставало популярним, записувала слова, добирала мелодії та відразу ж доносила до молоді, яка з нетерпінням чекала чогось нового.
Коли ж відкривався ресторан «Зелений гай», команда з якою грала і співала в Будинку культури, переходила туди: Славік Кузяк, самоук, медик–фармацевт, грав на бас–гітарі, він у нас був ідейним організатором і натхненником; Володимир Гончаренко грав на ритм–гітарі, я починала на скрипці, а потім перейшла на клавішні інструменти; Олег Бірковий у нас виводив мелодії на саксофоні; Ярослав Гудзій грав з нами на гітарі. Чомусь, правда, у нас мінялися барабанщики. Починав з нами Ярослав Ярема, його замінив прекрасний музикант Ігор Стойко, який нині виступає в оркестрі угорського цирку, в Будапешті. Самоук, ніде не вчився, а мав і має вроджений дар.
Музична апаратура була самопальною. «Ящики» робили у військовій частині, ставили динаміки, пищалки і обтягували дермантином. Ми не мали гарної апаратури. Іоніка у нас була старої моделі, «Юність», її купив «общєпіт». Мікрофони мали від магнітофонів. У «Зеленому гаю» до пісень Софії Ротару додалися хіти Алли Пугачової. А як любили і частенько замовляли мою улюблену «Чарівну бойківчанку»! А так — «Тиха вода», «Тече вода», «Верба»… Чого тільки не співали?!
Не раз нас викликали в Тернопіль на комісії з затвердження репертуару, де були команди з такими крутими інструментами і апаратурою, що наша ховалася далеко–далеко, але ми співали і грали душею, серцем! І взамін отримували ту ж саму повагу і любов до своєї праці.
Грали ми надзвичайно популярний французький вальс «Під Паризьким небом» («Sous le ciel de Paris»), який виспівали великі митці — Едіт Піаф, Ів Монтан, Шарль Азнавур, Мірей Матьє… І грала його я, Наталя Лемешко, разом з бережанськими лабухами.
Солістів мали аж троє, окрім мене, співав Славік Гудзій і Володя Гончаренко.
Коли принесла додому першу чесно зароблену в ресторані зарплату, а це було 40 «рублів», аж тоді зізналася мамі, де і що роблю. А так доводилося всіляко викручуватися, вигадувати різні історії. Тоді ж мамі сказала, що купила собі польську парасолю, що складалася, і гольфа. Вона ледь не знепритомніла. Сварилася за танці, сварилася за ресторан, але мусила змиритися, адже материнське серце підказувало, що її донька без музики і пісень жити не зможе.
Я ще в той час паралельно працювала завклубом на Бережанському склозаводі, а заочно навчалася у Київському інституті культури.
Так, у ресторані, ми грали до 1982 року, доки хлопці всією командою не перейшли на весільні халтури. Я ж завжди тягнулася до естради, проте час диктував своє, як і моя мама, змирилася з тим вибором. Доля усміхнулася мені співати і грати у декількох ресторанах Бережан: «Зеленому гаю», «Золотій липі» й дуже коротко — у «Галичанці». Ось це — моє, цим дорожу, бережу і нікому не віддам. Хрестиком вишивати не вмію, а ось заспівати про вишиванку, про долю нашу, історію — вмію.
У три хвилини можна вкласти все — материнський поріг, два кольори, радість і гіркоту кохання, любов до Батьківщини… Цим щаслива, адже таким було моє життя, і таке мала і маю Господнє призначення на землі».
З книжки “Лабухи Надзбручанського краю”…
Михайло Маслій
Коментарі