А ще вторинна вигода.
Власне, цей страх підсилює вторинну вигоду.
І ви будете вражені, як це працює.
В свідомості ви можете прагнути дій, змін, рішень, ви можете будувати плани, приглядатися до різних курсів/людей/вакансій,
але на підсвідомому рівні, ви цього
не хочете.
У вас є якась своя вигода—нічого не робити.
Розкажу свою історію.
Я дуже довгий час працювала на роботі, яка в останні роки вже перестала приносити мені задоволення.
Я виросла з неї.
І мені треба було починати щось нове.
Головою (свідомістю), я це розуміла, що прийшов час змін, бо ходити на роботу, на яку ти не хочеш ходити— не зовсім здорове рішення.
Але мені ще знадобився якийсь час, щоб остаточно себе знесилити.
І я продовжувала працювати там,
де не хотіла.
Знаєте, чому на це пішов час?
Бо я ще не домовилася зі своїми страхами.
Це, звичайно, круто взяти і звільнитися, але, якщо в твоїй голові є установки:
«в тебе нічого не вийде»,
«ти нічого не знайдеш»,
«а зараз нема нормальної роботи»,
«а що ти будеш робити без грошей»,
то ці установки роками можуть тримати людей на одному місці.
І такі люди будуть продовжувати робити те, що їм не подобається і при цьому будуть жалітися: «курча, як мене все задовбало!».
І коли їм скажуть: «так, бери щось поміняй», знаєте, яка у них буде відповідь:
«я хочу поміняти, але не зараз, трохи пізніше: коли настане трохи кращий час/коли війна закінчиться/коли знайду собі щось на заміну/коли зрозумію, що саме я хочу»
Думаєте, всі реальні причини насправді в цих відповідях?
Ніт.
Основні причини для кожної людини індивідуально у її страхах і вторинній вигоді.
Людина може не зізнаватися сама собі в тому, що вона сама в себе не вірить, не вірить в свої можливості, таланти, вдачу, що рішення залишатися там, де вона є, приймається не тому, що нема виходу, а тому що вона хоче себе захистити від болю і розчарування.
В такому випадку, вторинна вигода – це самозахист.
А ниття і відмазки – це верхівка айсберга, щоби щоразу переконувати себе у правильності вторинної вигоди.
Що далі було зі мною?
Мені знадобився рік, щоби чесно подивитися в очі своїм страхам, знівелювати шкідливі установки і прийняти рішення звільнятися і йти у вільне плавання.
Я повірила в себе.
Але через 2 дні після мого звільнення почалася війна.
Всі мої плани на нову діяльність рухнули.
Я насправді не мала сили на це.
Тоді треба було вижити.
Десь через пів року мій мозок прийняв нову реальність, по-здоровому адаптувався і що?
І нічого!
Я й далі нічого не могла робити.
Наче застигла в невідомості і тотальній втомі.
Тоді я зрозуміла про себе одне дуже болісне відкриття.
Мені було дуже соромно самій собі
в цьому зізнатися.
Я не вмію ефективно працювати, діяти, починати нове, коли я сама керую своїм часом, коли мене не підганяють, не повчають, не тримають в рамках, не принижують.
Я звикла до такого скотського ставлення до себе.
Я звикла, що я хороша людина тільки тоді, коли я добре зробила якусь роботу/завдання, нікого не підвела, всім догодила, коли я маю якісь результати.
І тому я усе своє життя робила це, щоб доказати іншим, що я заслуговую бути хорошою.
Найсумніше те, що я завжди хотіла і уявляла собі, як мені буде класно, що я працюватиму на себе і сама в спокої робитиму роботу, не буду гнати, не буду виконувати якісь дурні завдання, не буду вислуховувати…
А, коли прийшлося до діла і я отримала омріяну незалежність, схема рухнула:
нема припіздюлін — нема роботи.
Ця установка сиділа в мені глибоко ще з дитинства.
В моїй сім‘ї завжди робили роботу. Лежати на ліжку не можна було, бо так роблять тільки полежениці/оферми/ледарі/слабі і нещасні.
«Якщо ти хочеш в житті шось мати – то треба робити», а «якщо в тебе ніц за спиною нема, то нікому не будеш потрібна».
І я звикла робити якусь роботу, навіть якщо я її не хочу, через силу.
Якщо не робитиму — будуть сварити.
Я сиділа з цим сумним відкриттям про себе.
Бідна моя, маленька дівчинко,
скільки в тобі болю…
Скільки у тобі різних причин, щоб захищати себе від інших, щоб вони не ранили і топталися по тобі.
Бідна моя, маленька дівчинко,
скільки в тобі сили бути чесною і зізнаватися у своїх слабкостях…
Обіймаю тебе.
Не бійся…
Автор: Христина Кішик
Коментарі