Польща і тоді надавала притулок українським біженцям – під час спільної боротьби проти російських більшовиків, які у той час окупували значну частину України, проголосивши так звану УСРР (Українську соціалістичну радянську республіку) зі столицею в Харкові.
Наприкінці 1919 року, усього за неповний рік після проголошення Акту Злуки між ЗУНР та УНР, територія, яка контролювалася законною владою української держави, звелася до невеликого «трикутника смерті» навколо Кам’янця-Подільського – останньої столиці Української народної республіки.
Військам отамана Симона Петлюри і стрільцям Української галицької армії доводилося відбивати наступи Червоної армії російських більшовиків, а також боротися проти білогвардійців монархіста Денікіна, загонів анархіста батька Махна та легіонерів польського диктатора Пілсудського.
УНР потрібно було перетворити когось із ворогів у своїх союзників. І Петлюра займався цим, шукаючи контактів із керівником новоутвореної польської держави, яка захопила територію колишньої Західно-Української народної республіки.
Симон Петлюра вважав поляків найкращими союзниками для боротьби із більшовиками. Як свідчить тогочасна преса, з цього приводу він проводив переговори та особисто зустрічався з начальником польської держави Юзефом Пілсудським. Одна із таких зустрічей відбувалася в Станиславові (тепер — Івано-Франківськ), колишній столиці ЗУНР, у знаменитому вагоні Директорії УНР.
Зрештою, у квітні 1920 року Петлюра таки уклав з поляками Варшавський договір. За цим договором УНР відмовлялася від Східної Галичини (вона мала стати автономним округом Польщі) заради спільної боротьби проти більшовицької Червоної армії.
Окрім спроби врятувати державу, голова Директорії УНР Симон Петлюра був також зайнятий порятунком власної сім’ї — дружини Ольги та 8-річної доньки Лесі. Судячи із публікацій в тогочасній польській пресі, Петлюра вдало поєднував вирішення обидвох завдань.
Відкриті джерела повідомляють, що в 1918 році сім’я Петлюри залишилася в окупованому більшовиками Києві. Тут його дружина з донькою жили під чужим прізвищем, поки друзі отамана не допомогли їм виїхати спершу до Праги, а згодом і до Польщі.
Як стало відомо із публікацій краківського тижневика Nowości Illustrowane, дружина Петлюри із донькою наприкінці 1919 року перебувала на території Польщі. Журналістам видання вдалося зробили фото Ольги та Лесі Петлюри у краківському готелі “Французький”.
“Дружина отамана Ольга Петлюрова з донькою Ларисою переховуються в Польщі та перебувають у Кракові, зайнявши номер на 3 поверсі готелю “Французький”. Компанію їм складав член Директорії професор Швець, але він був змушений минулого тижня виїхати до України за викликом Петлюри”, – писала у листопаді 1919 року польська газета.
На цю фотографію також потрапили особистий ад’ютант голови Директорії УНР, племінник Петлюри (син його сестри) — Степан Скрипник, та польський офіцер, підпоручник Мечислав Суніцкий, якого, очевидно, приставили для охорони поважних гостей.
Тогочасна преса згадує про перебування у Кракові хорунжого похідної канцелярії Степана Скрипника, роль якого не можна недооцінювати. 21-річний племінник Петлюри уже на той час був особистим ад’ютантом отамана і виконавцем таємних доручень. Зокрема, Степан Скрипник був дипломатичним кур’єром між Симоном Петлюрою і Юзефом Пілсудським.
Під час українсько-радянської війни Степан Скрипник проживав на Галичині, одружившись у Станиславові, згодом залишився у Польщі, де він закінчив Вищу школу політичних наук у Варшаві та був обраний послом до польського Сейму.
У часи Другої світової війни він повернувся в Україну як священник, де займався об’єднанням православних церков. У 1929 році Скрипник емігрував за океан, де очолив Українську православну церкву в Америці. Згодом він став відомим світові як патріарх Української автокефальної православної церкви в Україні та за кордоном Мстислав, який двічі (у 1963 та 1971 роках) зустрічався з Константинопольським патріархом, домагаючись повернення УПЦ права на автокефалію.
Дружина та донька Симона Петлюри, очевидно, також залишилися у Польщі, де у 1920 році дочекалися приїзду Головного отамана військ УНР, який емігрував сюди після поразки у визвольних змаганнях. Про це свідчать спогади про зустріч Степана Скрипника із сім’єю Петлюри у Варшаві у 1922 році.
Від жовтня 1924 року Симон Петлюра з дружиною та донькою оселилися у Парижі. При цьому голова директорії УНР, який не склав із себе владних повноважень, продовжував підтримувати тісні стосунки із Юзефом Пілсудським, все ще сподіваючись на спільну боротьбу проти більшовицької Росії.
Пілсудський мав у планах створення у Східній Європі федеративної держави Межимор’я, до якої б входили Польща, Литва, Україна і Білорусь. У союзі з Петлюрою та за сприяння західних держав (насамперед Великої Британії) такі перспективи могли стати реальністю і становили серйозну загрозу для недавно утвореного Радянського Союзу (тоді у складі Російської, Закавказької, Української та Білоруської республік).
Об’єднання західних сусідів остерігалися спецслужби СРСР. Не випадково радянський агент Самуїл Шварцбард убив Симона Петлюру відразу після травневого військового перевороту у Польщі, який знову привів Пілсудського до влади. Реакція на вбивство отамана у польському війську була показовою: 40 польських генералів в день похорону Симона Петлюри стали на коліна в костьолі у Варшаві. Після убивства Петлюри саме новий польський уряд надавав матеріальну допомогу сім’ї українського отамана.
Богдан Скаврон
Коментарі