61-річний австрійський генерал був почесним шефом та власником 15-го Галицького піхотного полку, один з батальйонів якого перебував тут, у столиці Галичини, а основна частина дислокувалася у Тернополі, з околиць якого здебільшого набирали рекрутів. Міністр відвідав своїх підшефних вояків, більшість з яких (62%) становили українці, щоб відзначити полкове свято.
Як повідомляла тогочасна преса, під час цього візиту у Львові та Тернополі відбулися гучні святкування з приводу річниці переможної для австрійської армії битви під Асперном, яка відбулася 21-22 травня 1809 року. Протистояли тоді австрійці французьким військам, якими командував сам Наполеон Бонапарт. У тих боях особливо відзначився 15-й піхотний полк, яким командував син австрійського імператора ерцгерцог Карл.
“Минулого тижня 15-й піхотний полк, набраний з Тарнополя та околиць, відзначив свою участь у смертоносній битві під Асперном, що відбулася 21 і 22 травня 1809 року. Тут зіткнулися австрійські війська з французами, якими командував сам Наполеон. В обидва дні австрійцям вдалося утримати село Асперн. Наполеон марно намагався розбити центр ворожої армії, нарешті відступивши на дунайський острів Лобау. Обидві сторони втратили тут кілька тисяч чоловік. З австрійських полків особливо відзначився сьогоднішній п’ятнадцятий піхотний полк, який під командуванням ерцгерцога Карла багнетним штурмом захопив село Лобау, попри смертоносний вогонь французів”, – розповідав про тоді ще не такі далекі події війни з Наполеоном тогочасний краківський часопис Nowości Illustrowane.
У львівському виданні Kuryer Lwowski зазначили, що міністр прибув до Львова вранці потягом і його урочисто зустрічали на залізничному вокзалі командувач та ціла делегація 15-го полку. Фрідріх фон Георгі зупинився у респектабельному готелі “Жорж”, де його вітали вищі офіцери усього львівського гарнізону. Після цього розпочалися власне урочистості.
Відомо, що у Львові 15-й піхотний полк дислокувався на вулиці Курковій, 12 (тепер вул. Лисенка) та вулиці Яблоновських (тепер вул. Шота Руставелі).
Зі Львова Фрідріх фон Георгі відбув до Тернополя, де урочистості з нагоди полкового свята продовжувалися. Наскільки вони були урочистими, можна судити з того, що у липні 1913 року документальна хроніка цього свята демонструвалася у тодішньому кінотеатрі “Лев” у столиці Галичини.
Уже через рік, коли почалася Перша світова війна, воякам 15-го Галицького піхотного полку довелося повторювати подвиг своїх славних попередників. Цього разу їм протистояла не армія Наполеона, а війська Російської імперії.
Полк розпочав свої бойові дії в Галичині в складі 11-ї піхотної дивізії, яка займала позиції біля Бережан. По закінченні протистояння з російською армією був перекинутий на Італійський фронт, на якому пробув до 1918 року.
Чимало відважних воїнів цього полку полягло в боях. Відомо, що поховання 66-ти бійців 15-го піхотного полку розташоване в селі Боратичі Львівської області (більшість солдатів – вихідці із Тернополя, Збаража, Скалата, Теребовлі, Бережан).
Історія Листопадового чину, коли Українська Національна Рада розпочала перебирати владу у Львові в свої руки, також тісно пов’язана з 15-м піхотним полком.
У ніч на 1 листопада 1918 року вояки цього полку під командуванням поручника Микитка здійснили штурм казарм на вулиці Курковій. Роззброював польських легіоністів у казармах хорунжий Панас.
На полк покладалися також завдання по захопленню: залізничного вокзалу (четар Полянський, 47 стрільців), жандармерії (1 старшина, 50 стрільців), головної пошти (1 підстаршина, 10 стрільців), казарми Фердинанда (1 старшина, 50 стрільців), Австро-Угорського банку (четар Витвицький), казарми Яблонських (1 старшина, 80 стрільців), намісництва (хорунжий Сендецький, 80 стрільців), двірця на Персенківці (1 старшина, 30 стрільців), військової команди Львова (четар Трух, 30 стрільців).
В результаті діяльності Центрального військового комітету 1 листопада 1918 року в місті Львові на базі 15-го піхотного полку було сформовано 1-й львівський піхотний полк імені князя Льва. Він став першою військовою українською частиною на західноукраїнських землях у ХХ столітті.
Богдан Скаврон
Коментарі