Вісім століть. Піщинка у клепсидрі історії. І водночас нескінченність у порівнянні з людським життям.
Смертні не можуть жити віками. Стільки можуть жити лишень міста, але саме завдяки їм нинішні покоління ледь не фізично можуть відчути подих героїв минувшини. Тих, які ходили тією ж бруківкою, щоправда, ще не скупаною у цементі. Тих, які, як і ми, звіряли свої дзигарі із годинником на Ратуші. Тих, які брали і віддавалися в тіні барокових і сецесійних кам’яниць. Тих, які причащалися львівськими дощами і на межі життя земного і життя вічного спрямовували останній подих у помережане хмарами платинове львівське небо.
Утім, не тільки про героїв мова. У кожному Місті, у кожному столітті завжди були свої звитяжці і свої засранці, свої подвижники і свої пройдисвіти, свої духівники і свої курви, свої романтики і свої циніки. Але Місто – камінь, який точить вода історії. І лише невидимі флюїди усіх поколінь його мешканців, втатуйовані у сірі мури, дозволяють висушити невблаганні краплі часу і зберегти ауру Міста.
Скільки може змінитися за вісім сторіч? Півтори сотні поколінь. Від тих, хто чув запах поту коней Бурундаєвої орди до тих, хто чув запах гнилі від модерних каналізаційних систем. Від тих, хто споглядав обвуглені кістки жертовних тварин на Світовидовому полі, до тих, хто нині смажить там – на Знесінні – шашлики, завчасно вподобані на вітрині-олтарі якогось супермаркету.
Про Львів можна говорити безконечно. Про Львів треба говорити безконечно. Але треба вважати, що Львів попри більш як статечний вік завжди залишається батяром із шляхетним серцем. А що найголовніше в серці батяра? Правда! Жінки, вино і веселі трафунки.
Жінки. Власне їм Львів завдячує відліком своєї історії. Бо хто насправді скаже, що було до того, як „зайнявся Холм через окаянну бабу… і полум’я було таке, що з усієї землі було видно заграву, також і зі Львова, по Белзьких полях було видно, бо сильним було полум’я пожежі”. І скільки років міста ми б відзначали сьогодні, якби не та „окаянна баба”, оспівана у Галицько-Волинському літописі. А може й не було жодної баби. Може, просто стомлений блідий монах, вкотре макнувши пером у каламар, згадав свою грайливу, не обгороджену стінами келії, юність і вирішив пожартувати?
Хай би там як, але якась „окаянна баба” таки десь мусила бути присутньою у ту мить, коли перший камінь ліг у дику неорану землю, аби передати на віки усім прийдешнім львів’янкам нечувану енергію первісної не ограненої вроди. Це львівські жінки змушували юнаків вертерівського віку приставляти дуло пістолета до непосріблених сивиною скронь у Гроті самогубців під Високим Замком. Це вони, замотані в хутра, довели до божевілля субтильного Леопольда Захер-Мазоха. Це вони на два тижні вкрали у Європи Казанову, який не втримався, аби не замешкати у львівському готелі. Це вони давали наснагу і прискорили загибель вічного революціонера і вічного романтика з Нагуєвич. Це вони, окаянні, ножицями своїх ніг, розрізали навпіл тіла найстійкіших чоловіків, втинаючи водночас кар’єри і долі. Але це й вони найеротичніше у світі у вечорових кнайпах вішають на свої точені шиї шалі з аромату кави, а вже на рано, тихо, аби не стривожити сон благовірних, встають з постелі, щоб приготувати найсмачніший у світі борщ з вушками…
А вино! Який дурень першим сказав, що пити нас навчили москалі? Не вірю і навіть не хочу вірити в цю єресь. Ми самі вміли! І нема чого тут соромитися. Славні традиції засвідчені документами. 19 березня 1470 року львівський магістрат затвердив статут кушнірського цеху. І вже в першому, очевидно, найважливішому пункті статуту читаємо: „Перше – якщо якийсь майстер хоче стати членом цеху і досягне цього, повинен покласти одну руську чверть фунта і два бесмери воску та влаштувати майстрам прийняття, поклавши навколо напоїв дванадцять польських грошів”. Певно, на прийнятті не молоком вгощалися. А існував цей, беззаперечно, високий звичай, зауважте, пів тисячоліття тому!
І взагалі, судячи з архівних документів, у Львові забавлятися вміли і любили. Що, слід зазначити, тривожило міську владу значно більше, ніж п’яні гармидери на вулицях сучасного міста тривожать владу теперішню. 1383 року дійшло до того, що, аби вгамувати бучний розмах Рада міста Львова ухвалила Порядок святкування весіль городянами. У ньому, зокрема, зазначено: „…Панове райці з усією громадою так вирішили й постановили, що коли хтось хоче святкувати чи відзначати шлюб, повинен мати 16 осіб гостей і чотири страви, а не більше, і двох жартунів, а не більше, під загрозою штрафу чотирьох гривен”.
На останок нагадаю один трафунок, певно, добре відомий старшому поколінню, і, мабуть, незнаний поколінню „пепсі”. Це навіть не історія, а, швидше, міф. Міф про зв’язок Львова з Космосом. Чи всі знають про традицію космонавтів, які їдуть на стартовий майданчик Байконуру? Так от, на півдорозі авто, яке їх везе, зупиняється, космонавт виходить і робить „по-маленькому” на заднє колесо. На фарт, бо першим, хто це зробив був Юрій Гагарін перед своїм першим польотом. До чого тут Львів, спитаєте? А річ у тім, що Космонавт №1 перед тим, як промовити історичне „Паєхалі!”, облюрив колесо автобуса, виробленого на ЛАЗі, яким власне і добирався на старт. Ось так.
Страшно навіть подумати, як би змінилася історія світової науки, якби львівські інженери автобусів не були фартовими. Отож, не в останню чергу завдяки Львову, люди добралися до зірок, де витають у вічному спокої душі наших предків. Гніваються, коли ми поводимо себе не по-львівськи, і тішаться, коли тішимося ми. А зараз ми тішимося. Бо святкуємо 700 і ще скількись там років. І жодна міська рада не обмежить кількість страв і трунків на наших столах! І знову наші жінки еротично вдягатимуть шалі з аромату кави, аби зранку відпоїти нас теплим і найпомічнішим у світі борщем!
Роман Онишкевич
Коментарі