Періодично розвідники ОУН(б) інформували керівництво про настрої місцевого православного духовенства. У звіті Столинської округи ОУН “Зелень” (сучасна Брестська обл. Білорусі) за серпень 1942 р. щодо священників зазначалося:
“Всі майже 100% москвофіли. Якщо де є по крові українець, то, на жаль, “руской культури”. Всі мріють про “єдіну нєдєліму”. В розмові один священник з нашим другом виразив, що “нащо так українці жорстоко сьогодні відносяться до москалів, та це ж братні народи, все одно, нехай буде столиця Київ, хай буде знак Тризуб, аби тільки 2 братні народи”.
Цими кількома словами я зрисував думку цього духовенства. В цьому терені всі вони богобоязливі і своєї роботи не проводять, сидять спокійно і стисло придержуються правила “всякая власть от Бога”.
Ще одне головне. Коли одному священникові запропонували, щоб Службу Божу служив на українській мові, то він сказав: “Якщо мені дасть наказ архієпископ Поліський і Пінський Александер (Авт. – Микола Іноземцев), то я буду служити і по польськи, для мене все одно”.
У релігійних справах волинське підпілля ОУН(б) підтримувало Українську Автокефальну Православну Церкву (УАПЦ) на чолі з митрополитом Полікарпом. На це більшість її священників відповідали тим же. Надавали повстанцям прихисток, продукти, розвідувальну інформацію, а також агітували вірян щодо необхідності створення самостійної України.
– Не бійтеся, ми не до вас, а до владики Мануїла. Ми українські партизани.
– Якщо ви до владики, то його двері з другого боку, – відповів Тіт Яковкевич.
Перший партизан підійшов до дверей, постукав і сказав:
– Нам треба говорити з вами особисто, а тому відчиніть двері. Коли ж не відчините, то ми самі маємо спосіб відчинити.
Тоді владика сказав:
– Нехай буде воля Божа! – і відчинив двері.
За короткий час владика виходив в супроводі трьох партизан. Йдучи через моє помешкання і прощаючись зі мною, він сказав:
– Ще мене не розстріляють!…
– Це були його останні слова”.
11 вересня 1943 р. Революційний трибунал УПА визнав Мануїла винним у агентурній роботі на НКВС, а згодом – гестапо. За “зраду українського народу і ворожу діяльність” його засудили до смертної кари через повішення.
У вересні 1944 р. боївка СБ Сергія Турчина (“Грибка”) заарештувала в с. Дермань-2 Мізоцького району Рівненської обл. священника Малиновського та дяка Володимира. Обидва вони підозрювалися у співпраці з органами НКВС.
Після погроз дяк визнав свою провину та почав надавати свідчення. Натомість священник мовчав. Тоді слідчі СБ організували для них очну ставку та зрештою здобули необхідні докази.
Священник с. Велика Глуша Любешівського району Волинської обл. Володимир Кульчинський розповів на допиті в УНКВС про обставини його вербування комендантом боївки СБ Брестського надрайону ОУН(б) Пантелеймоном Хацевичем (“Яром”).
25 лютого 1945 р. комендант СБ Соснівського району ОУН Іван Рибачук (“Грізний”) розробив та організував друк звернення “військового духовенства УПА” до українського народу: “Ми ОУН і УПА ведемо боротьбу за Храм, який у Вас відібрала совітська влада, а також за свободу і землю Українського народу, яка кров’ю полита твоїми предками…”.
Не менш важливим напрямком пропагандистської роботи “есбістів” були “перестороги”. У одній із них під назвою “Бережись агента Н.К.В.Д.” від березня 1945 р. зазначалося:
“Використовуючи релігійність українського народу, пускають в терен цілий ряд мандруючих ченців і проповідників, які збирають населення і в проповідях ведуть ворожу пропаганду, мовляв, що всяка влада від Бога і тому їй треба коритися як волі Божій, що всі ті, що піднімають руку на Богом встановлену владу, діють від діявола, діяволською зброєю і тому нічого не осягнуть, а марно згинуть.
Закликають жінок переконати своїх чоловіків, братів і синів про даремність і гріх нашої боротьби, що нам треба лише молитися, а Бог сам, коли треба буде вислухає наші молитви і скине ту владу, а тому не ховатися зі зброєю по лісах, але йти на працю і просити в Бога порятунку”.
Суспільно-політичний огляд теренів ОУН на північно-східних українських землях (ПСУЗ) від квітня 1945 р. містив розділ “Церква”, де зазначалося:
“З достовірних наших джерел СБ встановила, що майже половина священників пішли на службу в НКВД. Щоб застерегти народ від жертв з середовища вірян, для масово роз’яснення цієї справи, на територію направлені відповідні вказівки не тільки для організованого населення, а також для іншої маси населення. З цією метою розповсюджуємо серед населення. 1. Звернення священника до священників. 2. Звернення священника до вірян. 3. Перестороги”.
Своєрідним поєднанням пропагандистської та каральної роботи “есбістів” була практика підписання священниками “заяв”. 6 січня 1945 р. в с. Котлярівка Дедеркальського району Тернопільської обл. опергрупою НКВС був вбитий підрайонний комендант СБ Михайло Николайчук. У його сумці виявили надрукований бланк “заяви”, яка передбачала вписування прізвища, населеного пункту, району, а також підпису. Таким чином зазначена особа визнавала, що працювала агентом НКВС та закликав населення не вірити священникам РПЦ.
“Наприкінці 1944 чи на початку 1945 р. до мене на квартиру в Судобичах в нічний час прийшло двоє озброєних бандитів і почали вимагати, щоб я дав їм підписку, пояснивши при цьому, що такі підписки вони відбирають від усіх священників, оскільки їм стало відомо, що священників залучають до роботи органи МДБ та МВС і що священники стали на бік радянської влади”.
При цьому прибулий вийняв пачку підписок навколишнього духовенства, що остаточно спонукало отця Доримедонта дати письмове зобов’язання допомагати підпіллю.
Однак Федот Гончарук це виконувати категорично відмовився, завивши, що є посадовою особою й мусить підпорядковуватися органам державної влади. Подібна поведінка могли загрожувати священнику смертним вироком.
Вночі 12 серпня 1947 р. троє оунівців у формі міліціонерів забрали з собою в ліс настоятеля церкви с. Лаврів Луцького району Олексія Главацького, який закликав вірян виконувати хлібопоставки. Додому він уже не повернувся.
Ярослав Антонюк
Джерело: Історична правда
Коментарі