25 лютого легенді Тернопільського драмтеатру, непересічному акторові й великому жартівникові Павлу Кущієнкові сповнилося б 100 років!
Акурат два десятиліття тому, в останній прижиттєвий ювілей, він самотньо стояв перед домашнім дзеркалом. Прискіпливо вдивлявся в очі, зморщене лице, давно облисіле чоло, зуби (зі своїх залишився один–останній, решта були «державними») і запитував самого себе: «Невже мені 80?»
Його, безпритульного сироту, впіймали, відмили холодною водою з пожежного брандспойта і лікар по зубах встановив дату народження. Виховувався в кінці 1920–их і 1930–их роках у дитячій Курязькій колонії, засновані Антоном Макаренком, де пережив Голодомор 1933–1934–го, потім була школа фабрично–заводського навчання, робота на заводі. Здібний юнак мав дар не лише вправного токара, а ще й добре грав майже на всіх музичних інструментах і танцював. Повсюдно був душею колективу, ніколи не впадав у відчай, славився як неперевершений жартівник.
Дирекція заводу мала намір послати його навчатися до столичної консерваторії, завадила війна. Талановитому юнакові довелося шліфувати майстерність на фронтах у складі прикордонного ансамблю пісні і танцю. У травні 1945 року Охтирський драмтеатр, де Павло Кущієнко працював актором, перевели в Тернопільську область. Уже за кілька днів йому пощастило грати у першій прем’єрній виставі «Дівчина з Барселони» в Чорткові. Обласний центр перебував там, адже Тернопіль був вщент знищений радянськими військами (ось такий він традиційний русскій мір, був і залишився!) за вказівкою вождя народів Сталіна, щоб тернополяни не займалися політикою, бунтами, а нещадно працювали і працювали.
Відтак на землі тернопільській почався якісно новий етап творчого генія митця. Був актором балету, грав у оркестрі, виконував сольні партії на гітарі. Саме Павло Максимович навчав деяких навиків гри на гітарі самого Анатолія Аркадійовича. Що цікаво, Кущієнко знався на нотах, а Горчинський — ні, хоча він собі ту грамоту видумав сам, адже замість нот вживав цифри. М’який природний гумор, щирість і безпосередність привертали до обдарувань актора увагу режисерів. Митець створив низку цікавих самобутніх образів, його роботи схвально оцінювали критики, літературна і театральна громадськість. Уміння органічно перевтілюватися, вільно володіти комедійним жанром, невимушено триматися на сцені принесли Павлові Кущієнку неабиякий успіх у виконанні комедійних та гостросатиричних ролей. 47 років на тернопільській сцені, понад 200 зіграних ролей! Саме з ним, Павлом Максимовичем, пов’язана весела і жартівлива історія театру. Хоча його самобутній талант не був належно оцінений і, за словами самого актора, у нього завжди було звання «відомого посеред нас артиста».
В останні роки Павло Максимович часто нездужав, хоча його ніколи не полишало відчуття іскрометного, глибокого гумору. Радше — це рятувало. Адже жив самотньо — дружина давно померла, а єдиний син — інвалід першої групи — мешкав далеко за кордоном. Тому тішився, як дитя, коли його не забували набагато молодші за роками, але однакові за духом друзі. «Дякую Богові, що послав мені на старості таких гарних хлопців!» — казав. Коли йому телефонував, запитував як життя, він блискавично відповідав: «Минуло». Коли ж натякав фразою з «12 стільців»: «Було б добре винця випити?» «Так, пригости!» — відповідав класично. І зразу ж додавав: «Картоплю ставити?» Тільки відчинив двері, а Павло Максимович несе на стіл фірмову картоплю в мундирах. А келішки вже наповнені по вінця…
Його вишукані перли, дотепи, анекдоти і театральні бувальщини були окрасою багатьох товариств. Якщо когось запрошував до себе в гості, називаючи домашню адресу, неодмінно додавав: «Заходь і стукай ногами!» «А чому ногами? — обов’язково дивувалися. «Та ж руки будуть зайняті!»
У кінці 1980–их столичний театр імені Лесі Українки гастролював у Тернополі. Павло Кущієнко замітив Валерію Заклунну, яка самотньо сиділа на лавці біля пам’ятника Тарасові Шевченку, поблизу театру. Ловелас і серцеїд зі стажем сів на краєчок лавки і за якусь мить вже підсунувся до красуні. Їй нещодавно минуло лише 45, перебувала у розквіті творчому і життєвому. Він уже п’ять років, як став пенсіонером, хоча ще працював у театрі. «Може, ввечері зустрінемося?» —відважно пішов у наступ, розкривши всі карти. «Я з чоловіком» —усе зрозуміла вона. «А ми його пошлемо в кіно!» — не вгавав. «Мені видається, що вам і п’ятнадцятисекундного мультика вистачить» —резюмувала знаменитість. Обоє мале рідкісне відчуття гумору, таланту, людяності, тож здружилися. Він приходив на всі її вистави.
«Завтра від’їжджаємо, прийдете провести в дорогу, Павле Максимовичу?» — з сумом в очах прошепотіла. Його не можна було не любити! Великі люди, великі і справжні стосунки.
25 серпня 2004–го на 82–му році життя перестало битися серце вічного життєлюба і жартівника. Разом з Павлом Максимовичем назавжди відійшов веселий і гумористичний пласт Тернопільського драмтеатру. «Невже так буде? —дивувався ще за життя. —«Коли помру, то зійдуться на моїй могилі друзі, всі будуть пити по сто грамів, а я — ні?!»
Ой, дорогий наш і неповторний Павле Максимовичу, не переймайтеся. Доки ми живі, завжди буде чарка і для вас. Ми ніколи вас не забудемо.
У мене збереглося чотиригодинне відео з записом театральних бувальщин від Павла Кущієнка, чекає свого часу. Не раз писав цікаві спогади з перших вуст. Ось один з них. Про транспорт Тернопільського драмтеатру.
— 8 березня 1945 року радянська влада перевела Охтирський театр на постійну роботу в Тернопільську область. Оскільки виїжджав весь склад театру, від прибиральниці — до директора, добиралися до Чорткова потягом. Тернопіль тоді лежав у руїнах. Роки були! Молоко коштувало 5 карбованців півлітра, пачка махорки — 70 карбованців. На початках театр не мав свого власного транспорту і нам обком виділив вантажний Chevrolet, згодом дали Полуторку, яку ми жартома назвали Зоя (Гоп–стоп, Зоя). Влітку 1946 року вперше вирушили на гастролі за межі області, в Коломию. Їхали вантажівкою разом з декораціями. Порохів на зубах очах і вухах, вже не кажучи про волосся, до сантиметра. Щопівгодини кожен з носа видував через ніздрю корок з болота болота, як в комбайнерів у жнива. Коли приїжджали на майданчик, витріпувалися, і — гайда на сцену. Хто про які душі і ванни думав! У літню пору можна було лише скупатися десь у ставку.
У вересні 1946–го обласний центр знову повернувся до Тернополя. Першими приїхали хлопці з військкомату, облздороввідділу і харчопрому, а ми услід за ними. Нам надали приміщення на нинішній вулиці Івана Франка, де пізніше був кінотеатр. А на місці теперішнього театру була якась дерев’яна казарма. Я був нежонатий і до Тернополя нічого такого нажитого у Чорткові не привіз: переїхав, як вітер пролетів. А для тих, хто мав якісь меблі і лахміття, виділявся також обкомівський вантажний транспорт. Через свої парубоцькі «переваги» допомагав перевозитися і переноситися багатьом сімейним. Проживав у Чорткові на вулиці Шкільній 2, на квартирі у місцевої польки, а в Тернополі дожився до двокімнатної по вулиці Суворова 3, квартира 62. Усе легко запам’ятовувалося, адже за Льоні Брежнєва скільки коштувала півлітрова популярна горілка.
Нашому театру не відразу виділили транспорт, а те що дали, важко було назвати ним. Був такий випадок. Після вистави у Микулинцях актори трошки їхали, а трошки пхали Полуторку дорогою до Тернополя. Ми прив’язали нашого електрика Юру Лисенка з каністрою бензину до капоту. Все було-б добре, якби акторка театру Агата Павлівна Коляда не вимагала, щоб зупинили машину на вулиці Островського, де вона мешкала. Водій категорично відмовився. Старенька акторка тільки встигла промовити: «А бодай вона тобі згоріла!», як двигун відразу спалахнув. Ледве врятували електрика і погасили вогнище . Відтоді авто більше не заводилась, така оказія трапилася 1947 року.
Не те, що власного автомобіля, велосипеда ніхто не мав свого! Першу власну машину москвич–402 купив собі Андрій Губський, парторг театру (останні роки життя мешкав в українській Феодосії).
8 квітня 1948 року два існуючих тоді в місті театри (імені Івана Франка та імені Тараса Шевченка) об’єднали в один, основу становили переселені актори з Охтирки. Замість Арсена Тельнова директором призначили Миколу Лубенцова. Його син Володимир на той час був відомим футболістом тернопільського «Динамо». Всі театральні проблеми з транспортом було вирішено, коли заступником директора призначили дружину секретаря обкому компартії Володимира Миколайовича Дружиніна, героя радянського союзу. Наша машина згоріла, тож достатньо було Клавдії Дмитрівній зателефонувати в престижний обкомівський гараж і постійно горіло зелене світло. Завдяки їй ми так їздили довший час.
Та й до театру завжди на вистави приходив перший начальник обласної ДАІ Степан Пономаренко. Він мешкав на вулиці Жовтневій, неподалік від мене. Його донька Олена в середині 1960-их написала вірша до шлягера «Пісня з полонини», музику створив Степан Сабадаш. «Пісне з полонини, Полинь до дівчини! Розкажи, як я кохаю, Як її чекаю…»
Нас, звісно, ніхто в області ніколи не чіпав, адже в особі Дружиніної завжди мали надійний щит. Згодом театр розжився на три вантажівки, купили й автобус ЛАЗ.
Окрім «москвича» Губського, набагато пізніше перший моторолер «Вятка» придбав Володя Ячмінський. Невдовзі він пересів на власне легкове авто.
Ми багато гастролювали. На залізничну платформу вантажили декорації, автобуси, вантажівки і — по союзу! Літо 1952 року: єйськ, новоросійськ, Білгород–Дністровський. 1953 — Ізмаїл, Тирасполь. 1954 — калуга, тамбов, рязань. І так далі…
В аварії ніколи не потрапляли, щастя було на нашому боці. Ламалися, горіли, глохли, пхали, викликали інші машини, але в лиха не знали.
Найбільшим успіхом у 1950–их роках було те, що на нашій виставі «Такі часи» побувало десятки тисяч глядачів. Справа в тому, що 18 жовтня 1956 року в Київському телецентрі вперше зробили запис. Виставу тернополян змогли подивитися телеглядачі України, в яких тоді було понад 75 тисяч телевізорів. На наші вистави у москві завжди приходив легендарний оперний співак Іван Семенович Козловський. Підходив до акторів, дякував, розмовляв лише рідною мовою.
Треба визнати, що в рідному Тернополі муздрамтеатр завжди мав свого глядача. Завжди було золотим правило: якщо йшов на виставу перший секретар обкому (Володимир Дружинін, Григорій Шевчук, Іван Ярковий, Анатолій Корнієнко, Валентин Острожинський), був аншлаг, адже вся свита неодмінно приходила також. Він плескає, і вони аплодують, він перестає, і вони перестають. І не дай, Боже, якщо був перший секретар, а когось з наближених не було.
Мене частенько брала зі собою в службові поїздки Дружиніна. Після однієї пригоди ми з нею потоваришували. Колись разом зайшли в комісійний магазин у Чорткові. Я помітив справжній тромбон, до цього його бачив лише у фільмі «волга–волга». Інструмент продавав директор місцевої музичної школи, який виїжджав на Кавказ . Просив за нього 300 карбованців. Клавдія Іванівна купила мені той тромбон з умовою, що я за місяць навчуся на ньому грати. Вона не забула, і через місяць зробила мені іспит. А я навчився за самовчителем увертюру із «Запорожця за Дунаєм». Тільки зіграв вступ, як Дружиніна вигукнула: «Ми в розрахунку!» Пізніше інструмент продав тернопільському лабухові Саші Ступу за ціну вдвічі більшу.
За те, що я такий класний, Дружиніна не лише не забувала про мене, а й просила водія «пабєди» обов’язково розігнатися до 100 кілометрів. Мене постійно брав страх, адже доріг у нас не було ніколи. А як Клавдія Іванівна співала!
І ми любили співати. Театр був музично–драматичний, тож голосом володіли всі! Співали все, що знали. Дощ періщить в лице, ми у відкритому кузові, в болоті, але з піснею! Хто б з теперішніх зірок естради чи театру на таке пішов?
Весело було. Молодість. Незабутні роки.
«Як багато нашого пішло з тобою, Як багато твого залишилося з нами»
Михайло Маслій
Коментарі