Бо, під 1256 роком знаходиться лише одна із ранніх (і, далеко не перших – див. нижче) згадок про наше місто.
.
По-перше, вас ніколи не цікавило: чому це князь Лев, на відміну від свого батька короля Данила, ніколи не вживав королівського титулу? Або, чому, попри численні згадки у західноєвропейських писемних джерелах галицько-волинської держави (в часи князювання Льва) під назвою “королівство Русі”, самого короля тоді у нас, як виглядає, не було..? Чи, може, отой таємничий володар Галицької Русі був, але з якихось причин мав інший титул?
.
Ця думка не така вже й безпідставна, якщо згадати, що саме після поїздки князя Данила у ставку до монгольського хана у Золоту Орду (де йому було вручено ярлик – пайцзу на право княжіння) ці наші галицько-волинські землі на довгі роки підпали під могутній протекторат володарів Степу. А, за майже сорок років князювання Льва Даниловича, то галицька Русь взагалі була настільки щільно інкорпорована у ногайську Орду, що більшість бойових виправ на литовців, поляків та ін., війська Льва Даниловича здійснювали спільно з ногайською Ордою (у Леонтія Войтовича є кілька праць присвячених взаємовідносинам Льва Даниловича з могутнім Ногаєм).
.
По-друге, всі ми знаємо, що давньоруські князі для особистого ствердження документації, яка виходила із їх канцелярій, використовували підвісні свинцеві печатки. Так було прийнято у всій тодішній Русі і від часів правління того, чи іншого, князя залишалися відтиснуті на свинці (і підвішені колись до пергаментних звитків) печатки. Причому, від часів правління деяких давньоруських князів (скажімо, Київщини, Чернігівщини, Переяславщини та ін.) до нашого часу дійшло по кілька десятків таких свинцевих печаток.
.
Але..! Науці не відомо жодної (!) печатки князя Лева і його батька Данила. А, це, прошу собі уявити – майже вісімдесят років. Так само, жодної печатки невідомо князя Романа Мстиславича – батька короля Данила. На цю тему, Олександр Алфьоров висловив здогад, що вищезгадані галицько-волинські князі у той час, на відміну від решти Русі, вже почали використовувати воскові печатки (які не збереглися з огляду на органічний матеріал, з якого були зроблені) і які ставилися безпосередньо на самі документи, а не підвішувалися на двох шнурках до пергаментного звитку. Але, тут виникає питання: на жодному із вцілілих документів, які вийшли із канцелярій цих галицько-волинських князів, немає навіть слідів воскових печаток (за винятком одного маловиразного знаку на одній з грамот князя Льва, який прийнято називати “зубом”).
.
Припущення про запровадження воскових печаток на теперішніх західноукраїнських землях могло б бути робочим, якби не одне “але”: така сама ситуація із відсутністю князівських печаток існує в Галичині і в раніший період. Наприклад, в часи князя Ярослава Осьмомисла, хоча саме з періоду його правління ми знаємо близько трьох десятків свинцевих підвісних печаток його сучасника – галицького митрополита Козьми. Апелювати до того, що ніби-то у той час канцелярії галицьких князів перейшли на західноєвропейську традицію документації з використанням воскових печаток, мабуть, не варто, оскільки у той час галицька Русь, згідно із свідченням візантійського хроніста Никити Хоніята (кін.ХІІ століття) була топархією Візантійської імперії, тобто автономною провінцією Візантійської імперії. Більше того, Візантійський імператорський двір розглядав галицького князя як Hypospondos, що за візантійською вселенською термінологією прирівнювалося до давнього гасла: «союзний Риму народ» – cocii populi Romani. Тому, не дивно, що переважна більшість тогочасних візантійських джерел стосуються в основному Галицької Русі, володар якої часто протиставлявся володарю Києва і розглядався як цілком самостійний.
.
На якийсь особливий статус Галицької Русі у ХІІ – поч. ХІІІ столітті вказує й той факт, що Романа Мстиславича майже всі тогочасні західноєвропейські хроністи називають королем (rex), а не просто князем (dux). Зійшовши на престол, король/князь Роман Мстиславич одразу відновив союз з Візантією про що опосередковано свідчить факт перебування близько 1200 року галицького посольства в Константинополі в складі Твердяти Остромирича, Недана, Домажира і Негвара. Своєрідним і чи не найпотужнішим «провідником» візантійських новацій при дворі короля/князя Романа Мстиславича могла бути його дружина Єфросинія-Анна, яка була донькою візантійського імператора Ісаака ІІ Ангела (помер 1204 року) і яка стала матір’ю майбутнього короля/князя Данила Романовича.
Князь Роман Мстиславич – батько короля Данила
По-третє (повертаючись до теми найдавнішого Львова), судячи з усього, те місто, яке за часів короля Данила або князя Лева, отримало свою сьогоднішню назву, існувало на цьому місці і раніше. От, тільки, назви його ми досі не знаємо. Так виглядає, що сучасна історична наука, хоч-не хоч, а змушена буде повернутися (з певними уточненнями) до призабутої гіпотези Дениса Зубрицького який вважав, що місто під назвою Львів існувало вже задовго до династії Романовичів, тому воно за словами Дениса Зубрицького «…не могло бути засноване ані князем Львом, ані його батьком – королем Данилом». Назва міста, на думку цього вченого, походить «…не від князя Льва, а від лева – царя звірів».
.
Своїми міркуваннями, у цьому напрямку, Денис Зубрицький мимоволі підняв із небуття маловідому донедавна фахівцям фразу вченого голландця середини ХVII століття Андреаса Целлярія про те, що «…сумнівно, чи був цей Лев засновником міста, яке існувало ще до нього, як про це можна судити на підставі багатьох даних. Про Льва можна хіба сказати, що він це місто відновив, відбудував та зробив більш укріпленим».
.
Які, з відомих на сьогодні, писемних джерел підтверджують таке раннє – ще «доЛевове» походження Львова?
.
Наприклад, давня історіографічна традиція відносить побудову храма св.Йоана Хрестителя у Львові до 1236 року, тобто до часу появи у Львові перших домініканських ченців, а, можливо й їх постійної стації. Також і у праці домініканця Ігнація Ходикевича «Про справи, які діялися у руській провінції ордену домініканців» йдеться про те, що Йоакинф Одровонж у 1233 р. керував у Львові будівництвом невеликого храму св. Йоана Хрестителя.
.
По-друге, незалежно від вищеназваних львівських домініканських письмових джерел інформацію про існування міста (яке пізніше стало Львовом) ще в «доЛевовий» період, подає малознаний донедавна фахівцям твір французького домініканця Мішеля Лє Кієна (1661-1733 роки), який довгі роки був бібліотекарем домініканського монастиря Сен-Оноре в Парижі «Християнський Схід» («Oriens Christianus») і в якій автор подає історію, єпархіальний поділ та ієрархічну структуру всіх Східних Церков, в т.ч. Церкви Київської. Наприклад, перераховуючи єпископські кафедри, підпорядковані Київській митрополії, Мішель Лє Кієн називає тринадцять міст і серед них Львів, час заснування якого датує 1240 роком.
.
Хоча у вищеназваних двох пунктах йшлося про існування/заснування Львова вже у 1230-х роках (і не пізніше 1240 року), однак на сьогоднішній день є поважні дані які вказують на ще більш ранній період заснування Львова.
.
Мова, насамперед, йде про два джерела:
.
1 – Тверський літопис, у якому під 1241 роком записано, що під час походу хана Батия «на угры» його перестрів угорський король Бела біля «Солоной рекы», на якій стоять «грады велиньские: Изборско, Львов Великий, Велинь». Хоча згадка нашого міста під цим доволі раннім роком й викликала певні сумніви в одного з колег , однак один з кращих дослідників даної тематики Іван Паславський ретельно проаналізувавши й інші (в т.ч. західноєвропейські) писемні джерела, прийшов до висновку, що «…не можна цілком відкидати його (Тверського літопису – М.Б.) повідомлення, в тому числі й звістку про Львів» під 1241 роком. До цього додам, що якщо вже станом на цей рік Львів був «великий», то, очевидно, мусіло пройти немало часу щоб він сягнув саме такого рівня, а отже початки його заснування «відсуваються» у ще глибші часи.
.
2 – у нещодавно опублікованому Ігорем Мицьком витягу з родоводу руських князів Святополк-Четвертинських, який був укладений Ф. і К. Жабіцькими (Луцьк, 1793) згадується про спорудження у Львові на кошти князя Святополка ІІ Ізяславича (1050-1113 рр.) руського кафедрального собору із забезпеченням його відповідними маєтностями (дослівно: «Dalszy ciąg potomstwa Michała Swiatopołka xiążecia Kiiowskiego… Jerzy syn trzeci, xiąże Swiatopołk w Kiiowie cerkwie fundował, wierchy złocić kazał, we Lwowie cerkiew dla katedry Ruskiej wystawił, y dobra ponadawał»).
.
Причому, згадка про фундування давньоруського владичного храму у Львові в цьому документі йде одразу після згадки про соборну церкву св. Архистратига Михаїла, яку князь Святополк ІІ (в хрещенні – Михаїл) почав будувати 11 липня 1108 року і від золотоверхих бань якої і весь кафедральний собор з монастирем почали іменувати Михайлівським Золотоверхим. Отже, якщо достовірною є згадка про золочення бань згаданого собору в Києві, то не маємо підстав сумніватися і в правдивості повідомлення про будівництво у Львові, на кошти цього володаря, руського кафедрального храму.
Фрагмент півциркульних арок романського стилю, які залишилися від давньоруського кафедрального собору і рештки якого використали домініканські будівничі під час спорудження свого монастиря у Львові (пл.Музейна1, внутрішній дворик).
Зразу під цими арками, у підземеллі збережені великі фрагменти приміщень, викладених брусковою цеглою (яка вийшла із вжитку до середини ХІІІ століття) та фрагменти мурувань із застосуванням плінфи.
Зведення останнього розглядаю як реалізацію певного плану на розроблення якого могла мати вплив дружина князя Святополка ІІ Ізяславича, яка була дочкою візантійського імператора Олексія І Комнина при дворі якого завжди було особливе ставлення до Галицької Русі, зокрема до її володарів (тривкі династично-родинні зв’язки). Нагадаю тут також, що саме в ті роки, а саме: 20 липня 1104 р. дочка звенигородського і перемишльського князя Володаря Ростиславича (який був правнуком Великого князя Київського Ярослава Мудрого) вийшла за сина візантійського імператора Олексія Комнина – Ісаака.
.
Зважаючи на вищенаведене, можу припустити, що з огляду на цілу низку об’єктивних обставин (тогочасна міжнародна ситуація, міждинастичні стосунки та ін.) заснування Львова могло відбутися не пізніше початку ХІІ століття і могло бути пов’язане із реалізацією певних планів, які виношувала Візантійська імперія після укладення союзу з Галицькою державою князя Володимирка. Вибір для назви нашого міста саме цього неруського, а грецького імені – Лев, яке, безумовно, було чуже для місцевого давньоруського середовища, могло бути пов’язане не з хижим звіром та його якостями (як це прийнято вважати), а з християнською символікою, в якій саме лев є одним із символів Христа (пор.: «І один із старців сказав мені: не плач, ось лев від коліна Іудиного, корінь Давидів, переміг і може розкрити цю книгу і зняти сім печатей її». На ранньохристиянському сході зображення лева (льва Іуди) було священним символом могутності імператорської влади.
.
Крім того, одним з першопочаткових намірів у будівництві Львова могла бути потреба династичного некрополя – місця упокоєння світських і духовних владик (яких тогочасні стольні гради Галич і Звенигород, не мали), оскільки відомо, що починаючи з ХІ століття візантійські можновладці та їх сателіти відмовилися від захоронень за античними традиціями і перейшли до поховань в аркасоліях, розташовуючи їх у параклесіопах і на галереях храму. Тобто, на той час в Галицькій Русі визріла об’єктивна потреба для централізованого місця упокоєння і вшанування князів, княгинь та членів їхніх родин, а також вищих церковних достойників.
.
Отож, загалом, так виглядає, що на сьогоднішній день не має якихось поважних заперечень щодо ймовірності існування Львова вже у ХІІ ст. Окрім вищезгаданої нещодавно опублікованої Ігорем Мицьком згадки з родоводу руських князів Святополк-Четвертинських про будівництво у Львові князем Святополком ІІ Ізяславичем (1050-1113 рр.) кафедрального собору і забезпечення його маєтностями (див. вище), маємо й археологічні дані. Мається на увазі відкриття на Високому Замку у Львові кам’яної круглої наріжної вежі, збудованої за часів короля/князя Романа Мстиславича та чим раз зростаюча кількість археологічних матеріалів ХІ-ХІІ століть з розкопок в центральній частині Львова, які мають виразно міський характер (у тому числі результати моїх розкопок, проведених під колишнім костелом єзуїтів на пр.Свободи у 1997 році).
.
Із огляду на вищенаведене припускаю, що заснування Львова у ХІІ століття могло бути суто русько-візантійським проектом з ціллю:
.
1 – пошануванню Господа в назві міста (лев є одним із символів Христа), тим більше з огляду на ймовірний намір розташувати у ньому династичний некрополь. Існуючі на той час дохристиянські за походженням назви інших княжих столиць – Галича і Звенигорода, не несли у собі християнського відзнакування;
.
2 – наблизити рівень, спосіб життя й упокоєння галицько-руських правителів до відповідних традицій візантійського імператорського дому.
Микола Бандрівський
Коментарі