— Я подзвоню, розбуджу тебе вранці, — пообіцяв Василь.
Та він цього не зробив. Потім скаже, що беріг сон Світлани від жахливих новин про початок великої війни. Василь берегтиме її спокій і надалі, коли буде далеко від рідного Львова, — на передовій.
У ефірі, замість програми, яку режисерував Василь, — заставка із сигналом тривоги. Усі в редакціях “Першого західного” та “Еспресо” пам’ятали про його наміри стати на захист України. Талановитого і надійного режисера не хотілося відпускати. Але його тверде рішення поважали.
Василь Яворський працював на телебаченні майже п’ятнадцять років, пройшовши шлях від оператора до режисера. Відомий у Львові, зайнятий кількома проєктами водночас, Василь поєднував багато ролей. Медійник, батько, коханий, друг, якого всім було мало.
Він жив спрагло й драйвово, з ритмом “Thunderstruck” улюблених AC/DC. За свої сорок чотири роки Василь зробив чимало, але планував здійснити та відзняти більше. Як Василь сам казав, він лишався тим, що є цивільною людиною, до останнього моменту. Але тоді його час прийшов.
Того ж дня, 24 лютого 2022 року, Василь повернувся додому по вже спакований рюкзак і вирушив у військкомат.
ВАСИЛЬ
Він запалив цигарку, читаючи новини. Російські військові заходять у Слов’янськ, а потім — і в Краматорськ. Для Василя ті події 2014-го року не стали несподіванкою. У його оптиці — це лише новий етап агресії, яку несла Росія проти українців уже понад чотириста років.
Він добре знав, що пережила його нація за право називатися українцями. Василеві так це боліло, що він міг годинами говорити про історію та війни. Про владу, факти й недостовірні твердження радянської літератури він висловлювався жорстко й переконливо.
Чоловік марив вільною Україною. Тому докласти руку до звільнення своєї землі вважав обов’язком. Тоді здоров’я не дозволило Василеві піти на фронт. Усі роки затяжної війни він не міг собі цього пробачити.
Василь особисто знав людей, які пройшли війну на сході України. Він мріяв про шанс для них розповісти власні історії. Так у нього та журналістки Ксенії Клим народилася ідея авторської програми “Історія Героя”. Протягом трьох років вони зняли майже сотню випусків, у яких самі захисники розповідали про війну.
Одного дня у 2021-му були довгі години зйомок із клубком у горлі та десятками перекурів. Він намагався вгамувати гнів, який іноді доходив аж до сліз. На цих зйомках Василь зустрів близьких “кіборга” Ігоря Зінича, бойового медика, який загинув під час оборони Донецького аеропорту. Зрештою, Василь створить документальну стрічку “Останній медик терміналу”.
Потім будуть поїздки містами України та презентації фільму. Василь стоятиме на сцені й у рідному Львові, перед повною залою глядачів у пікселі та цивільному.
Яворський матиме ще більше творчих задумів та запланованих зйомок, які перерве повномасштабний наступ росіян.
ЯВОР
Осінь 2022 року надзвичайно болотиста і волога. Василь з поголеною головою, із сережкою у вусі, жартує й усміхається. Тепер він у пікселі з шевронами: “Мужність долає все”, а “Явор” — його позивний. Зовні мало змінився за чотири місяці на передовій.
У його бригаді майже всі — глибоко цивільні люди, які до доленосного лютого-2022 не мали нічого спільного з військом. Але всі швидко входили в роль, здобуваючи досвід важкою ціною.
— Для мене територіальна оборона — відповідь на багато запитань, які виникнуть у разі загострення війни, — казав Василь напередодні 24 лютого.
Насправді ці запитання вже турбували багатьох на тлі стягування російських військ довкола українських кордонів упродовж 2021 року. У цей час Яворський оббивав усі пороги, збирав довідки, нервував, але, зрештою, вступив до лав 103-ї бригади.
Із першого дня повномасштабної війни Василя відправили на навчання. Це був час, коли він із юнацьким романтизмом ув очах відпрошувався на вихідні додому — побачити кохану та близьких. Василь страшенно радів, коли йому випадав такий шанс. У тренувальний табір повертався повний сил, наче помолодшав.
Потім була передислокація на схід, ризики, злагодження колективу й добра Василева усмішка. Саме на Донеччині Василь мав бойове хрещення, коли його підрозділ накрили мінометами росіяни. Після першої атаки, глянувши на Василя, командир взводу побачив на його обличчі спокій.
“По Василеві й не скажеш, що він цивільний. Він був хоробрий, без гальм”, — згадував командир. – Василь жив за принципом “Ніколи й нічого не варто боятися”, з ним і прибув на фронт.
Такі люди, як Явор, допомагали командуванню вибудовувати логіку дій. Його життєва мудрість і виваженість були вкрай важливими в молодому колективі без бойового досвіду.
Далі були завдання чимраз небезпечніші й триваліші. Проблеми з суглобами давалися взнаки. Але Явор однаково відповідав: “Все ок, я в нормі”. З Василя треба було витиснути зізнання, що в нього щось болить. Інколи він ледве міг підвестися з каремату, але все одно казав: “Я піду”.
Вирушаючи на бойові позиції, доводилося кілька кілометрів іти пішки з повною амуніцією: спальником, запасом їжі та води, зброєю. І, авжеж, уся “мандрівка” могла супроводжуватися обстрілами.
Часом утома читалась у Василевих очах. У пам’яті командира взводу закарбувався образ, як Явор одного осіннього дня стояв перед будинком на Донеччині в білому-білому светрі. Тоді на чергуванні Василь залишився сам. На лінії фронту всі носили військову форму або ж непримітний одяг, тож, побачивши Явора, командир здивовано спитав:
— Що це за форма така в тебе, Василю?
Йому здавалося, ніби Явор прощається зі світом. Сам Василь відчував, що не повернеться з фронту, — так він говорив дружині.
Обстріли з танка, на відміну від мінометів, неможливо передбачити. Звук снаряда прилітає із самим снарядом. Коли підрозділ Василя був учергове на позиціях, росіяни почали стріляти з танків. Це був останній бойовий вихід Явора.
ВАСИЛЬКО
Сині Бескиди здіймаються до обрію і віддаляються від Василя. Він вдихає запах хвої та сушених трав. Попри все, Василь любив світ та вивчав його через мандри. І навчив своїх друзів такому погляду.
“Вірю, що така осінь у нас остання, і наступного року все буде так, як задумано Творцем і природою — у лісі знову буде краса і свято життя перед зимовим спокоєм…”, — писав Василь у жовтні 2022-го, незадовго до загибелі.
На заході України не лишилося містечок, де б він не побував разом зі Світланою. А влітку 2022-го планувалася їхня грандіозна подорож центром і сходом України. Світлана обіцяє, що ця поїздка колись обов’язково відбудеться. “Василь спостерігатиме вже згори, але він точно поїде зі мною. Хто ж пропустить такий двіж?” — каже вона.
Варшавський стадіон гримів музикою. Василь був ладний перекричати самих AC/DC. “Усі були на концерті AC/DC, а я був на концерті ВАСЯ/DC”, — жартував його друг Олег. Вони разом здійснили заповітну мрію і встигли потрапити на останній виступ улюбленого гурту в повному складі.
Повсякчас Василь носив футболки з тими ж AC/DC та іншими рок-гуртами, мав сильний низький голос і на незнайомців справляв враження суворого чолов’яги. Та насправді був ніжним, чуйним і неймовірно добрим.
“Василь був твердим у переконаннях, подекуди жорстким у спілкуванні, але танув перед домашніми млинцями й солодощами. Інколи він нагадував ведмедика, якого заскочили з бочечкою меду на кухні. Ніякі аргументи, що то засіб на випадок застуди, не діяли, бо не було нічого важливішого за медово-масляний бутерброд”, — каже Світлана.
У вересні 2022 року він устиг ненадовго повернутися додому. Усміхнений і щасливий, бо здійснив ще одну мрію: стати із коханою на весільний рушник.
31 жовтня у Гарнізонному храмі у Львові з Василем Яворським попрощалися. Усім здавалося, ніби в цей момент він дивився на рідних і друзів згори й запитував: “І що ви то так тихо й сумно співаєте? Краще врубіть AC/DC!”
Делюрман Діана
Джерело: ПЕН
Коментарі