Читаю. Читаю. І тут ловлю себе на думці, що вірю кожному написаному слову. Що Гіркін – ледь не істинна в останній інстанції. Наші нічого не кажуть, більшість росіян прибріхують, а от Гіркін…
Так, стоп, кажу я собі. Він ФСБшник. Усе, що він вирішує оприлюднити, мусить мати свою ціль. Чи дозволили б йому росіяни так просто й спокійно обливати брудом Путіна, якби це не було потрібно?
Тим часом Гіркін став ледь не головним воєнним експертом в українських ЗМІ. Десятки цитувань і захоплень.
До чого це я? Навіть маючи медійну освіту і розуміння правил інформаційної гігієни, можна стати жертвою російських наративів. От ви тільки заходите на хвилину почитати Соловйова, щоб “зрозуміти, що відбувається на фронті”. Ви, звісно, знаєте, що він пропагандист і брехун. Але захопливо гортаєте репости за репостом – о, тут і про Балаклію, і про Ізюм щось. А далі починаєте сумніватися, чи нас справді підтримує Захід і чи не ставляться до військових як до гарматного м’яса.
Люди завжди недооцінюють вплив пропаганди на себе. Здається, я колись ділилася дослідженням, де учасники розповідали, що пропаганду треба обмежити, бо вона впливає на інших людей, а от самі вони вміють її відрізняти, тому їм вона не зашкодить. Я впевнена, що так думає багато з нас.
Переконані у цьому, ми продовжуємо читати Гіркіна.
Діана Буцко, українська журналістка
Коментарі