Нагадаю, що 31 липня маятник публічного обміну коментарями між польською та українською сторонами запустив керівника офісу з питань міжнародної політики в канцелярії президента Польщі Марцін Пшидач під час інтерв’ю в ефірі TVP.
Для багатьох в Україні це загострення видалось несподіваним, проте для тих, хто слідкує за політичним процесом у Польщі воно, на жаль, прогнозоване. І справа тут не лише у складній та безкомпромісній виборчій кампанії у Польщі, але також у безкомпромісній та ультимативній історичній політиці діючої влади ПіС. Як би це дивно й малозначимо не звучало для українців, особливо у часі повномасштабної війни росії проти України, проте від часу перебування ПіС при владі двосторонні українсько-польські відносини є заручниками політики історичної пам’яті, яку проводить правляча партія Ярослава Качинського з 2015 року. Саме тому невипадково у 2016 і в липні цього року повторно Сеймом було прийнято рішення про “геноцид” (насправді згідно міжнародного права це можна кваліфікувати як етнічну чистку) поляків на Волині 1943 р.
Насправді не хочеться писати щоразу пост після появи чергової заяви польських посадовців, коментаря у медіа, поста у соціальних мережах когось з табору ПіС (які не є випадковими, а частиною єдиної скоординованої кампанії), проте реакція багатьох в Україні на це загострення, зокрема експертів, політиків, лідерів думок, мене здивувала і розчарувала.
Багато з них, особливо політичних опонентів та критиків Володимира Зеленського, але й також партійно незалежних коментаторів звинуватили у цьому, якщо не винятково, то перш за все, українську сторону. Не збираюсь захищати Президента та представників його команди, яких часто справедливо критикують і є за що, проте у випадку даного загострення такий односторонній підхід не лише несправедливий, але й образливий. Я вже мовчу про потребу консолідації зусиль у випадку національних інтересів, але це наївна ремарка.
На відміну від подібного (лише на перший погляд) нещодавнього інциденту у відносинах з Великобританією на полях Вільнюського саміту НАТО і коментаря Бена Воллеса “про недостатню вдячність України”, де справді були надміру емоційні заяви з обох сторін без будь-якого іншого підтексту, то у випадку з аналогічними звинуваченнями зі сторони Польщі мова йде про серйозний тиск на Київ з Варшави з вимогою прийняти ультиматури польської влади. В іншому разі це матиме негативні наслідки на двосторонні відносини, що власне і відбувається. Крім цього у випадку з Великобританією обидві сторони відразу намагались погасити цей емоційний епізод, і сам Воллеса, і Сунак, і Зеленський, і Резніков розрядити ситуацію, тоді як польська сторона лише її нагнітає і своїми коментарями свідомо докидає дрів в вогнище.
Проблема аж ніяк не в “невдячності”, як це подає польська сторона. Ця публічна риторика є лише вербальним прийомом, який мавпує польська влада і ширма для прикриття своїх справжніх намірів, які публічно не озвучуються або артикуюються в завуальованій формі. Водночас переконаний, за лаштунками двосторонніх відносин вони поставлені українській стороні прямолінійно і не здивуюсь, якщо у формі ультиматуму. Просто українська сторона їх не озвучує публічно, щоб ще більше не погірувати двосторонні відносини. Проте можемо припустити, що саме тому було викликано польського посла Ціхоцького до українського МЗС. Думаю детальніше про це можна буде прочитати пізніше в чиїхсь мемуарах.
Українська сторона точно не є затійником погіршення двосторонніх відносин (тим більше не зрозуміло заради чого, однієї лише емоційної заяви про “вдячність”?), а її намагання відповісти чомусь сприймається багатьма як частина все тієї ж її “провини”. Хіба що, українська сторона мала просто змовчати, що враховуючи справжні причини загострення, означало б втручання Польщі у внутрішні справи України. Ініціатива йде виключно з Варшави, при цьому її передумови з’явились не сьогодні, а задовго до її публічної появи.
Польська сторона безперечно відстоює свої національні інтереси і це правильно, але залежно від того, в який спосіб і за допомогою яких методів можна робити висновок про статус двосторонніх відносин. Варшава звичайно декларує дружні та партнерські відносини, бо Україна і Польща приречені на союзництво, проте на практиці використовує підходи та методи, які розходяться з розумінням про партнерські відносини. У них відсутня паритетність, адже якщо українська сторона діяла б дзеркально, то від двосторонньої дружби мало б що залишилось (і такий стан справ між державами триває останні вісім років). Зрештою, Україна також має національні інтереси і тиснути на неї, підважуючи інші більш важливі з огляду на війну питання двосторонної співпраці аж ніяк не вияв дружелюбності. Я вже мовчу про ту обставину, що це відбувається в часі, коли Україна змушена вести оборонну війну проти військової агресії, проте не хочу займатись моралізаторством. Як показує досвід з 2015 року цей аргумент не для українсько-польських відносин.
Влада у Польщі, очевидно, побачила у цьому свій шанс спробувати дотиснути Україну у питанні, яке є idée fixe Ярослава Качинського – змусити Україну визнати Волинську трагедію “геноцидом” поляків, а за одно спробувати врятувати себе від поразки на виборах, мобілізуючи електорат за допомогою патріотичної риторики і демонстрації польському суспільству своєї турботи та сили. Саме тому у липні Сейм невипадково одноголосно проголосував за визнання Волинської трагедії “геноцидом” з вимогою, що Україна має також вшанувати жертви “геноциду”.
З цієї причини у твіті Павела Яблонського з’явився останній пункт, який звучить наступним чином: “І насамкінець незмінно і без жодного сумніву: Волинська різанина – це геноцид, вчинений 80 років тому українцями проти поляків. Без врегулювання [читати – визнання] цього геноциду, розблокування ексгумації та вшанування пам’яті його жертв не буде ні справжнього польсько-українського примирення, а ні інтеграції України є ЄС”. Можна запитатись при чому тут Волинська трагедія та історична політика, коли суперечка, начебто про “недостатню вдячність” українці? Просто усе насправді навпаки: через небажання Києва приймати ультиматум Варшави про визнання “геноциду” ПіС піднімає ставки і свідомо загострює ці відносини з надією, що українська влада буде змушена обирати між збереженням дружніх відносин (особливо в контексті справді великої та необхідної допомоги Польщі для протистояння військовій агресії росії) та своїми національними інтересами!
Більше того, у цій дипломатичній мові є недвозначний натяк і прочитується між рядків ще одна давня погроза Качинського про те, що без визнання Україною “геноциду” поляків на Волині Польща блокуватиме її вступ до ЄС. І я не маю жодних сумнівів, що коли після перемоги у російсько-українській війні дійде справа до підтримки рішення України про вступ до ЄС, Польща займе таку ж жорстку та недружелюбну позицію, як це послідовно робить орбанівська Угорщина. І якщо українська сторона не поступиться, то польсько-українські відносини деградують приблизно до такого ж рівня як сьогодні угорсько-українські. Звичайно, якщо до того часу при владі у Польщі надалі буде ПіС або тим більше ще більш права політична сила.
На завершення зверну увагу на ще один важливий пункт, з огляду на контекст цього загострення. А саме шостий пункт, який дослівно звучить наступним чином: “Підтримка України щодо експорту зерна на позаєвропейські ринки не може відбуватися за рахунок польських аграріїв. Тиск на Польщу в цьому питанні не матиме успіху. З погляду інтересів України було б доцільніше, щоб Україна чинила тиск на інститути ЄС, щоб вони підтримували країни-члени у розвитку інфраструктури, необхідної для транзиту зерна”.
Це ще один наочний приклад того, якою є позиція польської сторони і яку модель вона сповідує: це позиція виключного національного егоїзму, яка подає односторонній ультиматум як двосторонній діалог. Цинізм цієї позиціє полягає у тому, що Польща як країна-член ЄС в односторонньому порядку порушила європейські правила і не планує їх виконувати, вимагаючи продовження заборони ввозу українського зерна ще на рік [читати – допоки це буде в інтересах Варшави], а натомість рекомендує країні зі статусом кандидата на вступ до ЄС, тобто Україні, вирішувати проблему, яку створила Польща, тиснувши на посадовців ЄС, перекладає проблему з хворої голови на здорову. Польська влада пропонує втягнути Україну у давнє протистояння Польщі (до якої в Брюсселі претензій лише трішки менше, ніж до Угорщини) з інституціями Європейського Союзу, використання її задля досягнення своїх національних інтересів, видаючи це за національні інтереси України. Політика звичайно річ прагматична і цинічна, але ж пробачте, де у цій класично макіавеллівській позиції польської сторони натяки на партнерство і дружбу?
Якщо хтось з вас бачив подібний wish list української сторони до польської, то прохання поділіться ним зі мною. Готовий скоригувати свою позицію, якщо виявиться, що Київ прикривається заявами про “безмежну вдячність Польщі за надану підтримку та допомогу” для прикриття своїх ультиматумів Польщі з метою егоїстичного відстоювання своїх національних інтересів в односторонньому порядку.
Не знаю, що ще необхідно додати до вище зазначеного, щоб люди, які уміють аналізувати інформацію і критично мислити поглянули на теперішнє загострення відносин між Польщею та Україною не лише не як з однаковою відповідальністю сторін за погіршення відносин, а що його першопричина та ініціатива знаходиться у Варшаві.
Автор: Тарас Радь, керівник проектів у сфері виборів та місцевого самоврядування громадянської мережі ОПОРА у Львові
Коментарі